Агент міжнародного порозуміння

Стосунки між вчорашніми непримиренними, здавалося б, ворогами – українцями й поляками – сьогодні близькі до ідеалу. Але самі собою такі стосунки не вибудовуються: хтось мусить терпляче їх вибудовувати. Моя співрозмовниця – одна з найактивніших учасниць цього будівництва літературознавець, доктор філології Оля Гнатюк.
– Олю, по-перше, вітаю з новим, але знову українським "поворотом долі", а по-друге, я все глибше останнім часом замислююся над перспективами працевлаштування, у зв’язку з чим, може, підкажеш по секрету, як люди стають радниками посольства?
– Важко відповісти, бо ж я ніколи не готувалася стати радником, навіть не думала, що в моїй науковій біографії можлива така зміна. Однак, якщо дивитися менш формально, себто не лише на місце роботи, а й на те, що зроблено, то добру половину вільного від науки та викладання часу я присвячувала пропагуванню української культури в Польщі та польської в Україні, а також налагодженню різноманітних зв’язків між організаціями та людьми. Цей досвід, як і досвід перекладання різних офіційних зустрічей та документів, сподіваюся, стане мені тепер у нагоді.
– Які плани та сподівання має посольство і загалом Польща стосовно України?
– Від початку незалежності польська політика щодо України полягає у встановленні якнайкращих та найтісніших зв’язків, які працювали б на користь обох наших держав та їхніх громадян. Наскільки добрими та близькими можуть бути ці контакти, показала Помаранчева революція, коли поляки, і зокрема польська молодь, були присутні на Майдані. Звичайно, це відчуття спільності не виникло б, якби не наш історичний досвід часів Солідарності, якби протягом останнього десятиліття польсько-українські контакти не стали справою активних громадян, а не лише державних службовців. Ми побачили, як активно може змінювати ситуацію громадянське суспільство.
– Твоя, присвячена проблемі української ідентичності, книжка "Прощання з імперією" нещодавно побачила світ в українському перекладі. Назва провокує запитання: чи українці – на твій трохи відсторонений погляд – змогли вже попрощатися з імперією, зі своєю залежністю від "старшого брата"?
– Справді, мене доволі часто запитують, що стоїть після назви: знак питання, оклику чи звичайна крапка. Ставити знак оклику мені як дослідникові не випадає, хоч би як кортіло. Випадає натомість ставити під сумнів самоочевидні істини. Отже, у мене немає простої відповіді. Я досліджувала різні концепції української ідентичності, сформовані напередодні та вже в часи незалежності України, різні пропозиції, що мали бути альтернативою офіційно насаджуваній українській радянській ідентичності з наголосом на "радянськості". Одні з цих альтернативних концепцій здобули більшу популярність, деякі навіть у 90-ті роки перейшли в офіційний дискурс влади, інші – меншу, хоча видавалися привабливішими, особливо прихильникам європейської України.
– Як спеціалістові з питань національної ідентичності хто тобі ближчий – Микола Рябчук з його концепцією "двох Україн" чи Ярослав Грицак, який всіляко Рябчука за таке "розкольництво" критикує?
– Історична пам’ять України надзвичайно багата і складна: історія Чернівців дуже відрізняється від історії розташованого неподалік Кам’янця-Подільського, Чернівецький університет знаходиться в колишній резиденції православного митрополита, а за кількадесят кілометрів у Галичині переважають греко-католики. Ще інша ситуація на Закарпатті, не кажучи про Волинь. Отже, навіть Західна Україна не є монолітною. Те ж стосується Сходу: історія Слобожанщини зовсім інша, ніж історія Донеччини чи Одещини… Не можна забувати й про багатонаціональність. З одного боку, культурна мозаїка і традиція співіснування різних релігій та етносів на одній території – це приклад, гідний наслідування. Але, як пише Юрко Прохасько, легше пишатися розмаїттям, яке стало історією, ніж полюбити сьогоднішнє з його конкретними проблемами. Одне слово, я погоджуюся з Ярославом Грицаком: з історичного погляду є не дві України, а двадцять дві або й двісті двадцять дві. Але має рацію і Микола Рябчук: нині існує реальний вибір між двома шляхами. Один – це демократичні перетворення і реформи економічного життя, другий – консервація старого режиму. Третього не дано, хоч у багатьох людей зберігається ілюзія, що вдасться поєднати непоєднуване: ринкову економіку із соціальними привілеями, декларовану свободу слова з контрольованими мас-медіями.
– У своєму попередньому – філологічному – житті ти також постійно була зайнята Україною. Звідки цей інтерес? Генетика?
– Так, походження відіграло свою роль, але воно не було найважливішою причиною: все-таки рідною мовою і культурою для мене є польська. Вирішальним тут виявилося те, що моя юність припала на злам 70-80-х років, на період, який визначив усі подальші суспільні та політичні перетворення. Я брала активну участь у студентському русі часів Солідарності. Рух Солідарності вперше відкрито поставив українське питання – і як проблему виселення українців у рамках акції "Вісла" 1947 року, і в ширшому вимірі, який знайшов відображення у відомій згодом формулі: "Немає вільної Польщі без вільної України". Моє українське коріння стало перепусткою до польської опозиції. Ця своєрідна школа політичного мислення сформувалася завдяки редакторові паризької "Культури" Єжи Гєдройцю. Він став творцем середовища і генератором ідей, які змінили польську політичну думку і саме обличчя Польщі. Моє захоплення Україною виникло передовсім за посередництвом Гєдройця. Він, зокрема, ініціював видання книжки Івана Кошелівця "Україна 1956-1968", а також надихнув Юрія Лавріненка на упорядкування антології "Розстріляне відродження", і не лише видав її, але й подбав, щоб ця без перебільшення революційна книжка потрапила на територію тодішньої радянської України. Загалом, слід сказати, що саме Гєдройць підготував Польщу до того, що вона першою визнала незалежність України.
– Проте можна згадати й інше. У Польщі ставлення до українців, як і в Україні до поляків, у різні часи було різним і далеко не завжди прихильним. Як із цим тепер на недержавному рівні?
– Важко заперечити, що у нашому спільному минулому були різні сторінки – далеко не завжди світлі. Однак, коли говорити про взаємне ставлення поляків та українців, варто пам’ятати, що воно породжене не лише трагічними подіями чи злочинними помилками у політичному мисленні, але і впливом комуністичної пропаганди, що діяла за принципом "Поділяй та владарюй". На щастя, стереотипи на польсько-українських взаєминах сьогодні мало позначаються, незалежно від рівня цих взаємин. Щодо культури, то зацікавлення нею виникло не під час Помаранчевої революції, а набагато раніше. У цьому легко переконує хоча б кількість присвячених українській тематиці книжок, виданих протягом останніх 15 років: рахунок вже йде на сотні. Окремо можна говорити про українську літературу в польських перекладах. Від часів декларованої польсько-радянської дружби залишився нелегкий спадок – уявлення про українську літературу як украй уніфіковану за "найкращими" зразками соцреалізму. Протягом 90-х років це уявлення вдалося змінити докорінно. Підросли гарні молоді перекладачі (частина з них вважає мене своєю вчителькою), які вивчили мову лише тому, що їх захопила українська література. Крім того, сформувався інтерес до сучасної української культури загалом. Вона показала своє сучасне, модерне обличчя, достатньо відмінне, щоб зацікавити, та водночас достатньо впізнаване, щоби бути зрозумілим. Усе це стало по-справжньому можливим протягом останніх кільканадцяти років, себто в часи незалежної Польщі та незалежної України – здійсненої мрії багатьох поколінь поляків та українців.

Довідка "МБ"
Оля Гнатюк – літературознавець, перекладач. Автор книг "Українська духовна барокова пісня", "Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами", "Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність". Упорядник і редактор близько десятка книжок, що репрезентують сучасну українську літературу: "Рибо-вино-кур", "Степова легенда", "Пролог, не епілог", "Сни про Європу" та ін., а також збірки "Відьми, чорти і святі Гуцульщини". В її перекладах у Польщі видано художні твори, есеїстику та наукові праці багатьох українських авторів: Юрія Андруховича, Василя Голобородька, Ярослава Грицака, Олександра Гриценка, Юрія Іздрика, Ігоря Калинця, Миколи Рябчука, Євгена Сверстюка, Наталії Яковенко.
Народилася 1961 року у Варшаві. Працювала у Варшавському університеті. Із березня 2006 року – Радник Посольства Республіки Польща в Україні, керівник відділу культури та науки.