Погляд крізь терновий вінець любові

Чому ти на два дні запізнилася, весно?! Він же так чекав тебе. Певно, ніхто з більшою любов’ю не ждатиме тебе ніколи.Ти встелила йому дорогу у вічність не першими квітами, а колючими терновими снігами, яких Він ніколи не любив, хоча все його життя складалося з великої любові.
Напризаході 26 лютого на
92-му році життя відійшов од нас великий український живописець і громадянин Петро Максимович Яковенко, пішов, із багатьма не попрощавшись, ніби вийшов ненадовго із кімнати, залишивши нас наодинці з його полотнами, переповненими світла і любові
Народився він на чотирнадцятий день після початку Першої світової війни у селі Синиця на Черкащині, якому ніколи не хотілося жити навіть у найтеплішій жмені. Петько-мовчук, як називатимуть у столярській сім’ї тихеньку дитину, успадкує від рідного села цю рису й вічно прагнутиме до волі. Бо ж усе живе довкола нас таке вертляве і непосидюче, насправді ж для того й живе, щоби бути вільним.
Із дитячих спогадів Яковенко найбільше дорожитиме тим, коли батько подарував йому першу книжку – "Кобзар". Із Великим Тарасом він перейде круті гостинці, які до болю нагадуватимуть Шевченкові. Бо ж Синиця десь приблизно між Уманню і Керелівкою. Багато поезій знатиме напам’ять, буде жити за Шевченковим Заповітом. Спершу доля рятувала Петра Максимовича від українського голокосту 1932-1933 років аж у Краснодарському краї, відтак – майже десять літ "солдатчини": спершу закінчив Вінницьке військове піхотне училище, а після нього перейшов з першого і до останнього дня Другу світову війну, що закінчиться для нього під Кенігсбергом. Він любив згадувати про цей період свого життя, бо, напевно, пережите весь час йому боліло. Не приніс полегшення і недавній президентський указ про присвоєння йому звання підполковника. У Ризі, після закінчення війни, він прийме, либонь, найважливіше рішення у своєму житті – у чині майора, з багатьма бойовими нагородами піде у відставку і, перечитавши вкотре Кобзар і Біблію, надіслані рідними з України, бо його Шевченкова книга пропала на війні, вирішить стати ... художником.
Станеться це у віці Ісуса Христа. Може, саме тому шлях до визнання так щедро буде всіяний йому терновинням, крізь яке мужньо йтиме художник не один десяток літ, несучи у серці гарячу любов до Бога й України, її усміхнених вишень, позолочених ланів, безберегих небес, зажурених рушників, нев’янучих квітів,
буркітливих потоків, замислених плес синицьких озер, можливо, й не усвідомлюючи того, що справжня Україна аж до нинішнього дня існуватиме тільки на його безсмертних полотнах. Сміливо відкинувши систему зрадянізованого мистецького навчання навіть у Прибалтиці 50-х років минулого століття, Яковенко обере дорогу самоосвіти до вершин живопису, самотужки навчаючись тільки того, що знадобиться йому у малярстві, духовному зростанні. Він до останніх днів своїх був глибоко переконаний, що мистецька освіта навіть у незалежній Україні спотворена, бо у художніх школах, інститутах і академіях "нав’язують дитині і знання, і бачення духовного світу, а не вчать самостійно мислити". Кажу про це так впевнено, тому що разом із ним був на відкритті його виставки в Києві у Малій дитячій академії. Від побаченого й почутого Петро Максимович так і не оговтався, постійно нагадуючи, що за такого підходу рідко яка дитина стане справжнім художником.
"Прибалтійські уроки" були занадто виснажливими і безмірними в часі. Частенько не вистачало навіть на хліб, на проїзд від Юрмали, де мешкав, до Риги, де працював. А що вже казати про полотно, картон, фарби. Тому так багато в нього картин на картоні, причому намальованих із обох боків. А є шедеври і на цупких обкладинках, "украдених" у класиків марксизму-ленінізму, чи на використаних шпалерах. Найтяжче було, зізнавався мені не раз
Петро Максимович, коли закінчувалися фарби. Тоді він лягав на ліжко і малював полотна в уяві. До слова сказати, до останніх днів своїх великий мистець так і не вибився з матеріальних злиднів, нарікаючи на шалену дорожнечу в незалежній Україні на фарби і полотно. Допомогти ж найчастіше було нікому. Держава ж у нас ніколи не дбала про мистця, особливо високо обдарованого і того, який творить, а не обслуговує чиїсь забаганки.
До повернення Яковенка в Україну залишалося ще два десятки літ. Проте він тільки був "умовно засуджений" на заслання. Бо ж за найменшої нагоди летів на Батьківщину, де жив думками, творив тільки її образ. І коли один критик у республіканському журналі необережно заявив, що Яковенко усвідомив себе українцем тільки у вісімдесят років, то це не просто обурило художника, а викликало в ньому великий протест – українцем він був завжди.Та ось парадокс: несприйнята ним чужина значно швидше визнала Яковенків талант, ніж рідна держава. Приблизно на початку 60-х почав виставляти свої роботи в Ризі, організовувати персональні виставки. Натюрморти, краєвиди, портрети потрапляли на виставки в Москві, Японії, Чилі, тільки не в Україні. Якось, ще на початку 70-х, нав’ючився художник, як сам казав, роботами і поїхав до Києва у спілку художників. Там не зволили навіть подивитися полотна, бо ж – "ненашеський, не із саюза художніков"!
У 1981 році Петро Максимович таки виривається з чужини в Україну. Обміняти квартиру зміг тільки на Чернівці – хоч далеко до Наддніпрянщини, зате близенько до Карпат. Ще майже через 10 років наші відомі мистці Володимир Гамаль та Артем Присяжнюк таки переконали 75-літнього маляра вступити до спілки художників України. На чернівецький період припадає тріумфальне сходження Яковенка на мистецький Олімп. Він проводить понад два десятки блискучих персональних виставок, не пропускає тематичних експозицій ні в Чернівцях, ні в столиці. Вражає лише їхній перелік: Національний художній музей, Національний музей Тараса Шевченка, Музей історії Києва. Музей гетьманства, комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка, Мала дитяча академія, Черкаський художній музей, персональні виставки у Чернівцях у виставковій та залах художнього музею. Пам’ятні вони мені всі, бо практично майже в кожній із них брав участь, допомагаючи перевозити картини, пишучи про них у пресі, розповідаючи по радіо і телебаченню, придумуючи назви картинам. Та є найпам’ятніші, зокрема, в Чернівцях, до 2000-ліття Ісуса Христа, до 90-ліття від дня народження мистця у художньому музеї. Це, до речі, остання прижиттєва експозиція, яка, на жаль, через нашу недалекоглядність протривала всього тиждень, проте викликала великий інтерес у шанувальників Яковенкового мистецтва. Експонувалося на ній понад 100 портретів, натюрмортів, краєвидів, у тому числі й тих, що зберігаються у запасниках музею. Милували серце широко знані полотна: портрети "Едельвейс", "Оленка", "Карбівничий", "Воїн другої світової", карпатські краєвиди, де змальовано водоспади і полонини, натюрморти, на яких живуть півники і кручені паничі, тюльпани, соняшники і петрів батіг.
У відкритті експозицій завжди брали участь визначні діячі сучасності, зокрема, у Києві – академіки Іван Дзюба та Олександр Федорук. Вони підкреслювали, що творчість Яковенка позначена новаторством, сміливістю і масштабністю пошуку, ваговитими знахідками. Він відкидає формалізм у портреті і натюрморті. В основі його пошуків закладено прагнення гармонізувати колористичну гаму, надати їй розкутості й освітленості. Петра Максимовича можна сміливо називати творцем нового спрямування у живописі, де воєдино переплітаються основні зображувані предмети і тло, де форма відступає на другий план. Колір має всепоглинаючі властивості. Саме він диктує волю до сприйняття, а не те, що зображене на картині. Крім того, його творчість глибоко національна за своєю суттю. Ще японці кілька десятків літ тому, відбираючи Яковенкові полотна, зокрема, натюрморт "Куманець на рушнику", "Весняний букет", на виставку, збагнули це. Яковенкові притаманні гармонізовані гарячі та заспокійливі кольори – жовтий, блакитний, бузковий, помаранчево-цегловий, "бабин", як у народі називають, оранжевий. "Революційний" помаранчевий превалював на багатьох полотнах Петра Максимовича ще до того, як став "націоналізованим" під час минулорічних подій в Україні.
Нині гірко і болісно усвідомлювати, що рідна держава, а точніше її влада, і не тільки "кучмівська", практично нічого суттєвого не зробила для гідного пошанування художника світового рівня. Громадськість Чернівців наполегливо висувала його на звання "Народного художника України", Шевченківського лауреата, почесного громадянина міста. Вкотре про це гучно і з високих трибун мовилося на недавньому відзначенні 90-ліття художника. Закінчилося все присудженням обласної літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича.
Навіть у такому віці смерть, виявляється, може бути невчасною й недоречною. Бо не дозволила завершити не один десяток робіт. Ніяк не міг прилаштувати своїх дітей-полотен. Музеї ж нині бідніші від церковних мишей, закупками не займаються. Почувши, що Президент Віктор Ющенко зініціював створення картинної галереї сучасного мистецтва, готовий був віддати частину своїх картин за півціни, та на наше письмове звернення Київ так і не відгукнувся.
Мене постійно вражала творча продуктивність Петра Максимовича. Тільки минулого літа, живучи в "хатинці на курячих ніжках", як сам називав будиночок на своїй дачі, художник написав і доопрацював майже десять полотен, в тому числі і "Мальви", про які я тоді ж оповів у вірші "Мальви на подвір’ї художника Яковенка":

Цибаті й довгоногі, мов лелеки,
Які крадуть не літо, а літа,
Прийшли собі не здалека – з далека,
Куди ніхто вовік не одліта.

І стали, де порога ще немає,
Лише в бетоні – горсточка землі.
Ступайте ближче, ми ж бо – з вами, з вами,
А ви – із нами, пишні та малі,

У пурпурово-темних крепдешинах,
Із прожилками сонця на чолі,
А ваші очі – ранішня ожина
І крик зорі на квітчинім крилі.

Ви що тут загубили в середмісті,
Де вже нема й самотньої бджоли,
Яка вділила б духу Божій квітці
Із непрогляді пилу і золи?

До кого ви прийшли, недоторканні,
В пелюстки загорнувши свій талан?
Чи є ще той, хто вийме біль із грані
І стане з непрогляддю в чесний тан?

Ось він стоїть усміхнений, мов сонях,
Із пензлем у нездоланій руці,
І б’є щосили на вселенський сполох,
Прийшли до нього Богові гінці.

– Рятуйте нас від того самосуду,
Який упав на зболену красу...
...Чорніють мальви у сльозі по груди,
А хтось несе їм струєну росу

І простяга до губ. Нема розради,
Коли душа схолола відмира.
Дивіться, мальви вийшли проти зради,
І їх надія вічна не згора.

Залишилися недовершеними і "Кетяги калини", принесені у передзим’ї другом Ярославом Никифораком. Тому й складається враження у кожного товариша і шанувальника творчості Петра Максимовича, що він лишень на хвилю вийшов до сусідньої кімнати, щоби принести нам свою справжню Україну, яка зігріватиме і "во врем’я люте", і під час помаранчевих звитяг, світитиме чистим молодецьким соняхом шлях у майбуття, де вже "не буде супостата". Бо стає із ним у чесний тан усе сотворене великим майстром, до могили якого не заросте стежина, де спочиває після трудів праведних, богоугодних справді найнародніший зі всіх художників мистець, що за духом своїм – Шевченківський лауреат, із терновим вінцем любові.