КОМЕНТАР ТИЖНЯ ВІД ВАСИЛЯ КОЖЕЛЯНКА
Давно не було такого в українській політиці. Аж не віриться. Одна половина країни назвала би це "тишь, гладь да райская благодать", а інша – "святі хату перелетіли". Сміливо кажучи, ситуація близька до повної гармонії, порозуміння, ба, навіть, як то зазвичай буває на Різдво у людей, – ідилії. Політики вищого ешелону розібрали ролі (яка вже кому дісталася) і, схоже, готові їх грати в новому політичному сезоні в міру своїх талантів та наявних системних ресурсів.
Президент Віктор Ющенко повірив, що він нарешті став тим, ким йому треба було стати рівно два роки тому – Гарантом Конституції, Арбітром нації і Політиком №1 в Україні. Чи він остаточно й надійно закріпиться у цій сукупній ролі покаже саме рік, що почався (останній рік перед президентським виборами), але його (чи його секретаріату) нещодавні політичні комбінації, внаслідок яких з’явилися "демократична" більшість у ВРУ, уряд Тимошенко, спікер Яценюк, секретар РНБОУ Богатирьова засвідчують, що він на правильному шляху. З ним зрештою почали рахуватися.
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко взагалі піднялася на передостанній щабель своєї омріяної кар’єрної драбини. Та що там казати, Тимошенко отримала все, чого на цьому етапі прагнула як політик. Чи майже все, бо не можна не помітити деяких червоних прапорців, якими канцеляристи з Банкової (під схвальним, очевидно, батьківським оком свого головного шефа – президента) обставили поле її діяльності (закон про кабмін, Богатирьова, Єхануров тощо).
Віктор Янукович і Партія регіонів. Звісна річ, не цього вони хотіли. Найгірше, на що сподівалися регіонали, погоджуючись на дострокові вибори, це – широка коаліція з "Нашою Україною" і Янукович не прем’єр-міністр. Але з іншого боку, їм далося право перебувати в почесній "опозиції Її величності", бавитись у потішний тіньовий кабінет і взагалі жити в Україні і на свободі, а не, як декому в 2005 році, – у вимушеній еміграції чи у в’язниці.
А на загал необхідно констатувати, що в Україні остаточно сформувався єдиний, хоча й різнокольоровий політичний клас. Це така собі замкнута каста, потрапити в яку стороннім – окремій особі чи якійсь соціальній групі – практично неможливо, яка живе за своїми внутрішніми законами й правилами і яка, зрештою, вже мало на що в житті решти частини суспільства впливає. Свідченням цього, останнього, може служити те, що минулого року впродовж затяжної політичної кризи економіка країни майже нічого не відчула. Всередині цього єдиного політкласу відбуваються певні процеси, за якими в силу інерції та наявності телевізорів ще змушена спостерігати вся країна. Там відбуваються малозрозумілі перестановки фігур на політичній шахівниці (чого варті лише ходи нашим славетним земляком Яценюком чи тією ж таки Богатирьовою!), що захоплюють здебільшого політологів та журналістів, там влада та опозиція, які відрізняються винятково кольорами партійних прапорів, змінюють одна одну за принципом символу "Ян-Інь": те, що сьогодні біле, завтра буде чорне і навпаки (там взагалі часом дуже цікаво, але то все-таки інша, відмінна від людської, форма життя).
Якщо це когось втішить, то подібна ситуація повним ходом усталюється в цілому світі. Світовий політичний клас дедалі тісніше ущільнює свої шеренги, аби жодне чужорідне тіло у вигляді якогось антисистемного політика (чи політичної сили) туди не потрапило. А якщо з’являється якийсь некерований Лукашенко чи Уго Чавес, то тим краще, йому зразу вішають відповідний ярлик і відводять належне (негативне) місце в світовому політичному процесі. Демократія, мовляв, у всій своїй багатоликості.
Добре було б, щоби вони, політики, взагалі дали нам спокій і не змушували дивитися їхню безкінечну бездарну гру й уболівати, як за збірну з футболу. Але на це марно сподіватися. Нам і далі морочитимуть голови красивими гаслами(не встидаючись навіть Різдва), за якими вже давно нічого не стоїть.
Президент Віктор Ющенко повірив, що він нарешті став тим, ким йому треба було стати рівно два роки тому – Гарантом Конституції, Арбітром нації і Політиком №1 в Україні. Чи він остаточно й надійно закріпиться у цій сукупній ролі покаже саме рік, що почався (останній рік перед президентським виборами), але його (чи його секретаріату) нещодавні політичні комбінації, внаслідок яких з’явилися "демократична" більшість у ВРУ, уряд Тимошенко, спікер Яценюк, секретар РНБОУ Богатирьова засвідчують, що він на правильному шляху. З ним зрештою почали рахуватися.
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко взагалі піднялася на передостанній щабель своєї омріяної кар’єрної драбини. Та що там казати, Тимошенко отримала все, чого на цьому етапі прагнула як політик. Чи майже все, бо не можна не помітити деяких червоних прапорців, якими канцеляристи з Банкової (під схвальним, очевидно, батьківським оком свого головного шефа – президента) обставили поле її діяльності (закон про кабмін, Богатирьова, Єхануров тощо).
Віктор Янукович і Партія регіонів. Звісна річ, не цього вони хотіли. Найгірше, на що сподівалися регіонали, погоджуючись на дострокові вибори, це – широка коаліція з "Нашою Україною" і Янукович не прем’єр-міністр. Але з іншого боку, їм далося право перебувати в почесній "опозиції Її величності", бавитись у потішний тіньовий кабінет і взагалі жити в Україні і на свободі, а не, як декому в 2005 році, – у вимушеній еміграції чи у в’язниці.
А на загал необхідно констатувати, що в Україні остаточно сформувався єдиний, хоча й різнокольоровий політичний клас. Це така собі замкнута каста, потрапити в яку стороннім – окремій особі чи якійсь соціальній групі – практично неможливо, яка живе за своїми внутрішніми законами й правилами і яка, зрештою, вже мало на що в житті решти частини суспільства впливає. Свідченням цього, останнього, може служити те, що минулого року впродовж затяжної політичної кризи економіка країни майже нічого не відчула. Всередині цього єдиного політкласу відбуваються певні процеси, за якими в силу інерції та наявності телевізорів ще змушена спостерігати вся країна. Там відбуваються малозрозумілі перестановки фігур на політичній шахівниці (чого варті лише ходи нашим славетним земляком Яценюком чи тією ж таки Богатирьовою!), що захоплюють здебільшого політологів та журналістів, там влада та опозиція, які відрізняються винятково кольорами партійних прапорів, змінюють одна одну за принципом символу "Ян-Інь": те, що сьогодні біле, завтра буде чорне і навпаки (там взагалі часом дуже цікаво, але то все-таки інша, відмінна від людської, форма життя).
Якщо це когось втішить, то подібна ситуація повним ходом усталюється в цілому світі. Світовий політичний клас дедалі тісніше ущільнює свої шеренги, аби жодне чужорідне тіло у вигляді якогось антисистемного політика (чи політичної сили) туди не потрапило. А якщо з’являється якийсь некерований Лукашенко чи Уго Чавес, то тим краще, йому зразу вішають відповідний ярлик і відводять належне (негативне) місце в світовому політичному процесі. Демократія, мовляв, у всій своїй багатоликості.
Добре було б, щоби вони, політики, взагалі дали нам спокій і не змушували дивитися їхню безкінечну бездарну гру й уболівати, як за збірну з футболу. Але на це марно сподіватися. Нам і далі морочитимуть голови красивими гаслами(не встидаючись навіть Різдва), за якими вже давно нічого не стоїть.
Повернутися назад