Молодь бере приклад з ветеранів: чому патріотичне виховання важливе під час війни

Віктор Сердулець — уродженець Чернівців, який із 1991 року займається національно-патріотичною діяльністю. Він створював громадську організацію для підготовки підлітків, а у 2014 році долучився до Добровольчого українського корпусу "Правий сектор", де керував ідейно-виховним відділом. У 2022 році мобілізувався до Збройних сил України. До січня 2026 року служив у 47-й бригаді.

Сьогодні Віктор Сердулець проводить заняття з національно-патріотичного виховання для військовослужбовців, студентів і школярів. В інтерв'ю "МБ" говоримо про те, чому патріотичне виховання потрібно починати з дитинства, як Росія впливає на підлітків, чому молодь має бачити приклад дорослих і яку роль у цьому відіграють ветерани.

— Ви родом із Чернівців. Розкажіть, як почали займатися національно-патріотичним вихованням і як долучилися до Сил оборони України?

— Мене звати Віктор Сердулець, я корінний буковинець. Із 1991 року, після відновлення української державності, почав займатися національно-патріотичною діяльністю. У Чернівцях створював громадську організацію, яка готувала підлітків, зокрема до можливої війни.

Тоді панувало переконання, що великих воєн більше не буде. У школах скасовували військову допризовну підготовку, а це не було пріоритетом держави. Тому військово-патріотичною та допризовною підготовкою доводилося займатися на громадському рівні.

У 2014 році я долучився до Добровольчого українського корпусу "Правий сектор", де також займався національно-патріотичним вихованням і керував ідейно-виховним відділом. Їздив підрозділами та проводив відповідну роботу.

У 2022 році мобілізувався до Збройних сил України. Служив у 47-му батальйоні, який згодом розширився до полку, а потім — до бригади. До січня 2026 року перебував у лавах 47-ї бригади.

— Як, на вашу думку, змінилася українська молодь у період із 2014-го до початку повномасштабного вторгнення?

— Молодь майже не змінилася. Але вона не є чимось відокремленим від суспільства, а відображає його. Серед дорослих є люди з високим рівнем національної свідомості, а є ті, хто нехтує цими питаннями. Так само і серед молоді. Дітей можна виховувати у школах та інших навчальних закладах, але вони завжди братимуть приклад із дорослих: власної родини й оточення. Тому молодь різна. Є дуже патріотичні юнаки та дівчата, а є ті, хто байдуже ставиться до питань безпеки й територіальної цілісності держави.

Упродовж років незалежності ліберальна система цінностей формувала уявлення, що найвищою цінністю є особа, а не держава, народ, нація чи сім'я. Це вплинуло на ставлення до держави та посилило індивідуалізм.

Водночас маємо хорошу молодь і великі перспективи. Старше покоління, яке пам'ятає національне піднесення 1991 року, поступово відходить. Його місце посідає молодь, яка формує власний світогляд, розвиває національну свідомість і розуміє відповідальність перед державою. Ця відповідальність стосується і самої людини, адже в окупованій Україні немає майбутнього для вільної людини — там є місце лише для раба.

— Наскільки важливим є національно-патріотичне виховання під час війни?

— На жаль, ми втратили важливий час. Патріотичне виховання потрібно було розвивати ще з 1991 року, а активніше про нього почали говорити лише після 2014-го.

Державну, національну та громадянську свідомість потрібно формувати змалечку. Готові свідомі люди не з'являються самі собою — їх треба виховувати в певній системі координат. Наприклад, у 1930–1940-х роках в українському націоналістичному русі приділяли увагу дитячим і молодіжним організаціям. Світогляд формували від дитинства до дорослого віку. До виховання долучалися також церква та парафіяльні священники.

Для цього потрібна комплексна державна програма. На жаль, із 1991-го до 2014 року її не було. Тоді сподівалися, що міжнародні конвенції, статут ООН, різні домовленості та Будапештський меморандум гарантуватимуть нашу територіальну цілісність. Тому витрачати бюджетні кошти на армію вважали недоцільним, а цю роботу занедбали. Маючи такого сусіда, як Росія, не можна сподіватися, що після поразки він назавжди відмовиться від своїх намірів. Він може певний час відновлювати сили, але його апетити нікуди не зникнуть. Тому потрібно готуватися до того, щоб у майбутньому не допустити повторення війни.

— Ви згадували, що патріотизм потрібно підтверджувати вчинками. Чи є приклади, які особливо запам'яталися?

— Тільки вчинки характеризують людину. Слова — ні. Гарно говорити й закликати до чогось можуть усі, але важливо, чи відповідає діяльність людини її переконанням.

Можу згадати Миколу Каханівського, який пішов на фронт і загинув. Також Миколу Карп'юка. Йому було понад 60 років, але він підписав контракт за програмою "60+" і пішов воювати. Якщо ти роками закликав суспільство до певних дій, а потім сам ховаєшся за спинами тих, кого закликав, — це неправильно. Саме такі вчинки свідчать про живий, дієвий патріотизм.

— Чому під час військової підготовки важливо говорити не лише про зброю, а й про усвідомлення того, заради чого людина захищає країну?

— Будь-якого військовослужбовця можна за короткий час навчити користуватися тією чи іншою зброєю. Але якщо людина не розуміє, навіщо і проти кого потрібно її застосовувати, ця зброя не буде ефективною.

Зброя — це лише набір металевих деталей. Натискає на спуск людина, і вона має усвідомлювати, що робить.

— Як формувати таке усвідомлення у підлітків?

— Потрібна роз'яснювальна робота. У підлітків має сформуватися розуміння наслідків бездіяльності та нехтування своїми обов'язками.

Земля нікуди не зникне, суспільство теж залишиться. Можливо, збережеться навіть назва держави, але її сутність і умови життя людей можуть стати зовсім іншими. І від кожного залежить, якими вони будуть: чи зможуть люди жити вільно, реалізовувати свої здібності, чи стануть заручниками чужих інтересів.

— Останнім часом СБУ повідомляє про випадки, коли підлітки погоджуються виконувати завдання російських спецслужб: підпалюють релейні шафи, автомобілі військових, закладають вибухівку. Чому молодь іде на таку співпрацю з ворогом?

— Мотивація може бути різною. Часто це нерозуміння себе як частини суспільства, відстороненість: мовляв, це одне, а я — зовсім інше.

Москва вміло використовує вікові особливості молоді. Підлітки імпульсивні, шукають пригод, можливостей для самовираження, можуть бунтувати проти світу дорослих, якого не розуміють. Їм підсовують сурогат діяльності, і молода людина, яка ще не має достатньої свідомості та досвіду, може на це повестися. Вона сприймає такі завдання як своєрідний квест. Це небезпека, замаскована під псевдоромантику, але такий вплив працює.

Росія вкладає значні кошти в психологічні дослідження та вплив на людей. Вона використовує ці механізми для вербування молоді.

— Хто недопрацьовує, якщо такі випадки стають можливими: батьки, школа, держава?

— Це комплексна проблема. Її коріння — у відсутності комплексної державної програми виховання. Не можна покласти відповідальність лише на когось одного.

Якби суспільство вимагало такої програми, чиновники змушені були б дослухатися й шукати рішення. Потрібна система, до якої залучені всі верстви суспільства — від закладів дошкільної освіти до вищих навчальних закладів.

Людям потрібно пояснювати, що поразка однієї частини суспільства, зокрема Збройних сил України, Сил оборони та Національної гвардії, означатиме поразку для всіх. Кожен має розуміти, що він є частиною цього суспільства, а те, що відбувається в країні, стосується кожного.

— Як говорити з молоддю про військових, полеглих захисників і ветеранів, щоб слова вдячності супроводжувалися справжньою повагою?

— Підлітки, як і все суспільство, насамперед дивляться на те, що відбувається навколо. Вони бачать ставлення до ветеранів і роблять власні висновки.

Молодь орієнтується на успішних людей. Якщо ветеранів сприйматимуть як людей, яких поважають і цінують, це відкладатиметься у свідомості підлітків. Вони розумітимуть, що цих людей не забули, що їхній внесок важливий. Можна розповідати учням, що потрібно поважати ветеранів. Але якщо викладачами будуть самі ветерани, які власними вчинками довели свій патріотизм, така розмова матиме іншу вагу. Тоді не буде розбіжності між словами та діями, а на цих людей молодь зможе орієнтуватися.

— Що б ви порадили батькам: які книги чи фільми можуть допомогти у патріотичному вихованні дітей?

— Зараз є багато фільмів на військову тематику, зокрема про події сучасного етапу російсько-української війни. Видають і книги. Військові пишуть про власні емоції, спогади, побратимів і мають можливість публікувати ці тексти, зокрема в інтернеті.

Із книжок можу порадити "Аеропорт". Вона допоможе скласти уявлення не лише про повномасштабну війну, а й про те, як усе починалося у 2014 році.

Є також фільми, створені ще в 1990-х роках. Наприклад, "Слізна сотня" — про діяльність Української повстанської армії.

— Які військово-патріотичні вишколи для молоді діють на Буковині? Як до них долучитися?

— На Буковині є громадська організація "4.5.0.", яка займається національно-патріотичною підготовкою молоді. Вони проводять вишколи вихідного дня. Можна приїхати в суботу, постріляти, пройти базову медичну підготовку, дізнатися про речі, пов'язані з війною, та послухати патріотичні лекції.

Я певний час співпрацював із тактичною групою "4.5.0.". Знаю, що в них є база в Добринівцях і можливості проводити такі заняття. Найважливіше — є люди, які мають велике бажання працювати з молоддю та розуміють потребу в цій діяльності.

— Попри війну, частина підлітків продовжує слухати російську музику й не розуміє, чому це проблема. Це байдужість чи брак патріотизму?

— Передусім це нерозуміння того, чому не варто слухати російську музику. Тут впливають мода та зовнішнє середовище. Москва знає, як відокремити частину суспільства від держави.

Росія вкладає значні кошти у створення популярного культурного продукту, який конкурує на ринку розваг. Україна не має таких ресурсів, щоб на рівних конкурувати з Росією та підтримувати своїх співаків і митців на такому рівні.

Є також вплив підліткового середовища. Ніхто не хоче бути "білою вороною". Якщо всі навколо слухають російську попмузику, не кожен наважиться відмовитися від неї. Особливо якщо в підлітка немає достатнього внутрішнього підґрунтя, сформованого родиною та вихованням, на яке він міг би спертися.

Тому іноді молодь наслідує оточення, намагається відповідати його вподобанням. З віком ставлення може змінюватися.

— Що ви бачите в очах молоді під час занять і що мотивує вас продовжувати цю роботу?

— На вишколи підлітки зголошуються самі. Вони свідомо приїжджають, щоб здобути певні знання.

У цих дітей горять очі. Їм хочеться бути причетними до чогось величного, а захист Батьківщини — це саме така справа. Коли розповідаєш, як можна підготуватися, яких знань набути, як виховувати в собі характер і долати власне небажання чи несприятливі обставини, вони слухають і сприймають це.

Це дуже мотивує. Хочеться працювати на таких вишколах, адже відчуваєш віддачу: ти сієш зерно, яке згодом дасть добрі сходи.

Є зацікавлення і серед учнів шкіл, ліцеїв та коледжів. Для багатьох це новий досвід, адже в навчальних закладах не завжди розповідають про такі речі, про які можуть говорити військові.

До шкіл приїжджають не лише з лекціями про національно-патріотичне виховання, а й сапери, медики та інструктори з бойової підготовки. Вони привозять матеріали й обладнання, показують вибухові пристрої, пояснюють, як вони виглядають, як із ними поводитися та які мають технічні характеристики.

Зацікавлення велике. Молодь пізнає світ, зокрема з того боку, який не завжди може побачити у школі, серед однолітків чи вдома.


Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram