«Хлопці розповідали жахливі речі»: прикордонник із Буковини – про 17 місяців полону

Фото із фб-сторінки Телеблеченської громади
Днями в рідному селі Верхні Синівці Тереблеченської громади урочисто зустрічали прикордонника Віталія Дамаскіна, який повернувся з російського полону.

Односельці дарували Віталію квіти, підносили хліб-сіль, обіймали і плакали. Втирав сльози і він, розчулений такою теплою зустріччю. Досі не міг повірити, що вже вдома, на рідній землі.

Віталій Дамаскін – контрактник, у війську ще з 2001 року. Пройшов службу в зоні АТО, повномасштабну війну. Восени 2023 року потрапив у російський полон. Пробув там 17 місяців. У рамках масштабного обміну у форматі тисячу на тисячу, який відбувся наприкінці травня, обміняли і його.
Зараз буковинець перебуває на реабілітації. Днями відзначив 49-й день народження. З’їхалися родина, друзі, бойові побратими. Яке щастя, що цей рік життя захисник зустрів на волі, серед найближчих!
Про цих 17 місяців у російському полоні Віталій розповів телефоном кореспондентці "МБ", пише molbuk.ua
"Росіяни переодягнулися у наш піксель"
Чоловікові пощастило: його не били, не катували. Сидів у місті Довжанськ так званої ЛНР, яке росіяни і досі називають по-старому "Свєрдловском". Його разом із іншими в’язнями розмістили у виправній колонії № 38.
"Нас захопили в полон 16 листопада 2023 року на Донеччині, між Кліщіївкою та Курдюмівкою Бахмутського району. Вранці ми відбили штурм, ще й москаля взяли в полон. А потім російська ДРГ зайшла до нас із тилу. Взяла хитрістю, переодягнувшись у піксель ЗСУ. Уже потім, коли нас повели у їхнє поселення в Курдюмівці, я розгледів на шевронах знак російської військової частини "Шторм-Z". Чесно кажучи, злякався, все ж таки не безстрашний. Бо не знав, що з нами буде далі", – згадує чоловік.
Віталій зі своїм товаришем – прикордонником із Чернівців Дмитром Баланом – був тоді прикомандирований до 28 окремої механізованої бригади. Полонили їх та ще двох бійців із цієї бригади.
Спочатку бранців привезли до СІЗО у Луганську. Умови там були жахливі, каже чоловік: воші, миші, пацюки, ще й "масаж" гумовим кийком могли зробити. Їх допитували. У кого виявлялися родичі у Росії, тих відразу відокремлювали, і значно гірше ставилися. Мовляв, проти кого воюєш?
Дмитра, до прикладу, відправили етапом аж в Уфу. Вже пізніше він розповідав про пережите, і від почутого у нашого захисника ставало волосся дибки: "Його шокерами били, весь обпечений... Жах..."
Віталію пощастило більше. Про те, що служив в АТО, він не розповів, і якось пронесло. Важливою секретною інформацією не володів, тож сенсу довго допитувати його не було.
"Я нічого такого не знав, бо, прикомандирований до чужої бригади, щоразу на позиції ішов із іншими людьми. Допомагав перекладати на російську розмови з нашими полоненими. Бо все ж таки вивчав російську в школі. А був там, наприклад, хлопець із Закарпаття, який узагалі російською – нуль", – каже буковинець.
Чоловік погодився працювати на кухні в колонії: готувати їсти для українських полонених, мити посуд, прибирати. Ставлення до тих, хто працював у полоні, було кращим, тож Віталія не били і утримували у відносно можливих умовах.
"Вигадувати не буду: до нас ставилися нормально, по-людськи, не ображали. Водили у баню, давали мило, туалетний папір, годували. Ми їли картоплю, м’ясо, рибу смажену, рибу варену. Наші пекарі в їдальні самі пекли хліб. Була ще квашена капуста, але її ніхто не хотів їсти, бо вона мала присмак гнилі. На Новий рік нам роздали подарунки – смаколики. Не було такого, як із хлопцями, яких заслали у російські глибинки, там узагалі катастрофа", – каже.
"Чим далі вглиб Росії, тим гірше ставлення"
У колонії загалом перебувало 700 українських полонених і сотня засуджених злочинців.
"Більшість зеків і працівників колонії – українці з Луганської, Донецької областей, Криму. Вони нас не чіпали: начальник колонії заборонив. Він також із Луганська. Хоча, звісно, українцем себе вже не визнавав. Ми таких називаємо "перевзутими". Проте ставився по-людськи. У наші кімнати на шмони заходили москальські омонівці, але й вони нас не чіпали, бо начальник заборонив", – розповідає Віталій.
У колонії залишилося ще багато наших бійців. Найстаршому – 59 років. Вони живуть надією на те, що їх обміняють.
"Я й сам тільки на це сподівався. Дружина чотири місяці навіть не знала, що зі мною, я вважався зниклим безвісти. Потім опинився у списках на обмін, то вже щодня чекав, коли ж мене повернуть додому", – каже.
Полон дуже ламає психіку, зізнається Віталій. Особливо тим, хто слабший духом. І це були ще далеко не найгірші умови утримання, а що казати про тих, кого відправили у російські нетрі.
"Ці табори для полонених по всій Росії. І чим далі вглиб, тим гірше ставлення, ну просто звірі якісь, неадеквати ті росіяни. Знаю про це від наших хлопців, із якими після обміну лікувався у київському госпіталі. Дуже жахливі речі розповідають, дуже... Я неймовірно вдячний Богу, що мені пощастило уникнути такого, але так жаль побратимів", – зітхає Віталій Дамаскін.
"Вимкни цю Скабєєву, давай музику!"
Та й самі росіяни вже нераді цій війні.
"Навіть москалі казали: "Може, вже досить". Їм теж це все набридло, вони бачать, скільки жаху несе війна. Зеків, які з нами сиділи, вербували на фронт, але вони йшли без зворотної дороги. Їх відразу пхали на передок як гарматне м’ясо. Були серед них і військові, які сиділи за СЗЧ, тобто залишення позицій. А там швидко пришивають терміни: 5, 6, 7, 8 років. Їм теж пропонували повернутися воювати. Але вони категорично відмовлялися: "Нє-нє, я лучше атсіжу", – згадує Віталій.
Загалом, каже чоловік, спілкуєшся отак із деякими росіянами, - наче і є в них якісь людські прояви. Але дуже вони залякані і засліплені російською пропагандою.
"У них величезний страх, бояться ослухатися начальства. Там дуже суворі закони, ніхто ні з ким не панькається. Пропаганда постійно, їм іноді вже аж самим то обридає слухати. У нас на кухні телевізор працював, там з ранку до ночі їхні брехливі новини. То самі російські офіцери часом приходили на обід і дратувалися: "Перемикай цю Скабєєву, давай музику", – каже чоловік.
Віталію і досі сниться полон. Спілкується з родичами безвісти зниклих воїнів, розповідає про тих, кого зустрічав у колонії. Його слова: "Бачив вашого захисника, він живий, у полоні" багатьом родинам повернули надію.
На військову службу прикордонник повертатися не дуже хоче. Розуміє: якщо вдруге потрапить у полон – це вірна загибель.
"Мене запитували, чи буду служити далі. Мабуть, ні. Тим паче, маю вислугу 25 років. Просто другого шансу вижити не буде, якщо потраплю в полон, обнулять відразу. Бо брали у всіх хлопців ДНК, відбитки пальців, і попереджали, що вдруге пощади не буде. Попри все, я не зламався, маю бойовий дух. Якщо знадоблюся Батьківщині – ховатися не буду", – запевняє Віталій Дамаскін.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
Повернутися назад