Водій-санітар із Буковини отримав «Золотий хрест» від головнокомандувача ЗСУ

Фото надав Руслан Коломієць

Буковинець Руслан Коломієць за фахом – психолог. Свого часу закінчив медучилище у Чернівцях, потім вступив до ЧНУ на кафедру практичної психології.

Та 24 лютого 2022 року він долучився до війська як водій-санітар 57 окремого стрілецького батальйону 65 окремої механізованої бригади. Їхній підрозділ із лютого по грудень 2023 року воював під Бахмутом, опісля заступив на Запорізький напрямок.

Про це ідеться у публікації "МБ" від 17 квітня, пише molbuk.ua

{reklama}

Зараз Русланові 47 років. Із них уже четвертий рік він на війні. Скільки бійців за цей час вивіз із поля бою і врятував, надавши першу медичну допомогу, не рахував. За свою службу нещодавно отримав одну із найпочесніших військових нагород – відзнаку "Золотий хрест" від головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського.



Кореспондентка "МБ" поспілкувалася із Русланом Коломійцем по телефону.

"Це війна, ризик є завжди"

"У 2014 році мене не взяли до війська через стан здоров’я. У 2022 я таки зміг стати на військову службу: спочатку просто солдатом, а коли потрапив до бойової частини, мене записали на посаду водія-санітара медичного пункту. Ним досі й служу. На жаль, вік уже не дозволяє йти далі вчитися за військовою спеціальністю", – каже пан Руслан.



У чоловіка не виникало сумнівів щодо того, чи потрібно долучатися до лав армії.

"Хіба ж можна інакше? – дивується. – Родина, звісно, сумує і хвилюється. Та підтримує, розуміє і чекає. Це дуже допомагає".

До обов’язків Руслана Коломійця входить як стаціонарний прийом поранених на пункті постійної дислокації, так і виїзд на бойові завдання у складі евакуаційної групи.

"Діємо залежно від ситуації, потреб і наказу командира. Коли виїжджаємо у складі евакуаційної групи як бойові медики, наші завдання такі: витягнути бійця із поля бою, зупинити кровотечу, стабілізувати і відправити на евакуацію до стабпункту або шпиталю.
Так, небезпека є завжди. Не таємниця, що росіяни полюють на медичні групи. Та не лише на них, а й на всіх наших військовослужбовців. Це війна, ризики є завжди, і на них треба зважати", – каже Руслан.

"Не розрізайте убакс, я за нього 16 тисяч дав!"

Військовий зізнається, що був би радий, якби такої роботи, як у нього, було менше. Щоби ніхто із бійців не отримував поранення і не гинув.

"Завжди, коли працюємо, це біль. Бо означає, що хтось або трьохсотий, або двохсотий. Це та робота, яку краще б не було потреби виконувати", – зауважує.

Дуже важливо підтримувати поранених бійців психологічно.

"Бувало, закінчилося знеболювальне, а поранення важке. І вже не маєш що вколоти пораненому. Колеш фізрозчин і підбадьорюєш: "Зараз тобі стане легше". А сам розумієш, що це ж лише фізрозчин, який не зніме біль.

Бувало, боєць сам усвідомлював, що у нього буде ампутація. Я просив його: "Друже, тримайся, все буде добре". Або чекали коробочку (евакуаційне авто - ред.), а її немає через сильні обстріли. Часом важкопоранені чекали евакуації по пів доби. Було складно, не завжди вивозили призначеним для цього транспортом. Та все ж, дякувати Богу, усіх, кого я супроводжував, довезли до стабпункту", – розповідає захисник.

За ці понад три роки багато чого є згадати.

"Траплялося, ми за 11 градусів морозу роздягали бійців до спідньої білизни, щоби зняти все мокре й обстежити їх. Бо не всі поранення можна побачити відразу. Важливо нічого не пропустити, затампонувати й стабілізувати бійця. Звісно, завжди на своєму пункті мали запасний сухий одяг.

А якось до нас прийшов хлопчина просто з позицій із турнікетами на нозі та руці. На ньому намерзло із сантиметр льоду. Молодий, трохи більш як 20 років, айдарівець. Ми почали його обстежувати, хотіли ножицями розрізати одяг. А він просить: "Не розрізайте убакс (UBACS – бойова сорочка, яка одягається під натільну броню – ред.), я за нього 16 тисяч дав!". Йому пояснюєш: "Брате, там уже нічого немає від того убакса, його осколками розірвало..." – згадує Руслан.

"Молюся за душі побратимів"

Найбільше в пам’яті військовика карбуються обличчя побратимів, яких уже не повернеш.

"Молюся за їхні душі. Кожна людина – це окремий всесвіт, і втрата життя – це найбільша трагедія..." – важко зітхає.

У підрозділі, де зараз служить Руслан Коломієць, як і всюди, є постійна потреба в тактичних автомобілях.

"На них виконують ротацію наших військових із позицій.

Автомобілі – це розхідний матеріал. Бувало, ми в п’ятницю отримали автомобіль від волонтерів, а в неділю його вже атакували дронами. Такі реалії війни. Люди по пів року збирають на цю машину гроші, а вона за два дні може згоріти".

За що конкретно отримав "Золотий хрест", Руслан до кінця і не знає.

"На нагородження мене подав командир частини. За що саме? Зазвичай, такі речі у командирів не розпитують. Тому не знаю. Мабуть, за все, що було зроблено за понад три роки", – зауважив.

Руслан Коломієць і далі сповнений рішучості протистояти ворогу.

"Найстрашніше, що з нами може відбутися, якщо ми не вистоїмо. Тоді є велика ймовірність, що українці зникнуть як нація.
Дуже не хочеться передати цю війну своїм дітям. Будь-яка домовленість із москалями не варта навіть паперу, на якому вона підписана. Тому потрібна перемога, щоби наша нація вижила. Я не можу знати всього, що буде далі. Та завжди кажу: на все воля Божа. Ми маємо робити своє і вистояти, бо іншого шляху немає".

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram