«Миру без перемоги не буває», - буковинський капелан

Священики Чернівецько-Буковинської єпархії УПЦ КП Юрій Кав’юк та Віталій Мензак перебували в зоні АТО протягом місяця.

За місяць служби в АТО військовий священик Юрій Кав’юк побачив більше чоловічих сліз, аніж протягом усього свого життя.

– Важко пояснити ці сльози. Чи це сльози відчаю, чи від переживання, – пригадує капелан Юрій Кав’юк. – Та в мирний час таких щирих сліз годі й шукати.

Отець Юрій – настоятель храму Cвятого Миколая у Кіцмані. Його мати – корінна росіянка, та й сам чоловік народився в Росії. Проте це йому не завадило боротися за справедливість та підтримувати українських військових.

"Моя Батьківщина – це місце, де я живу, де виросли мої діти, це земля, яка мене годує, – зауважує військовий священик. – Все-таки життя спонукає до того, що ти не можеш залишатися осторонь, і коли ворог намагається знищити твою землю, треба діяти. Хоча загрожує небезпека швидше піти з життя, не боюся. Бо довжина життя залежить не від того, скільки ти прожив, а що ти зробив".

Наразі капелан Юрій Кав’юк, повернувшись із зони АТО на Буковину, продовжує спілкуватися з солдатами по телефону.

– Спілкуємося постійно і з демобілізованими хлопцями, і з тими, хто ще воює, – каже отець Юрій. – Коли їм важко, вони дзвонять, щоб поговорити, щось розповісти. Хоч зараз перебуваю вдома, та думками там, зі своїми побратимами, бо зараз я не просто священик, а військовий священик.

"Для військових ми водночас і побратими, і однодумці, і добрі порадники. А ще, що дуже важливо, треба вміти вислухати людину, тобто бути не тільки духівником, але й психологом, – продовжує капелан. – Вважаю злочином перебування військовослужбовців на передовій по півроку, а то й рік. Думаю, що найбільше там можна бути до двох місяців, бо після цього настає "точка неповернення", коли людина замикається в собі, не хоче спілкуватися, з нею стає важко працювати навіть фаховим психологам. Після тривалого перебування на війні для повернення до звичного життя солдатові потрібні роки".

– На Сході військові шукають духовного наставника, молитовної підтримки, батьківської опіки, – каже капелан Віталій Мензак. – Солдати майже не мають з ким порозмовляти, поділитися радістю чи смутком.

У гарячих точках священиків вважають захисниками.

– Коли приїхав туди без форми, то солдати зняли з себе бронежилети та каски, – пригадує Віталій Мензак. – Їм стало незручно бути в безпеці, коли я без форми. Там священиків дуже поважають. Солдати шукають молитовної підтримки. Хоча відразу питають конфесію. Коли приїхав, вони подивилися мені на ноги, мовляв, до нас приїжджають у туфлях "русскі батюшки", а ми їх не приймаємо. Тим священикам категорично не довіряють, їх узагалі ніхто не сприймає.

Протягом місяця служби капелани об’їздили 3600 кілометрів на передовій.

"Війна – це складно. Кожен момент перебування на війні – чи це фаза активна, чи гаряча, чи спокою – складний, бо не знаєш, що з тобою трапиться в будь-який час, – продовжують капелани. – Солдати не так потребують миру, як перемоги. Мир здебільшого нав’язаний чи телебаченням, чи іншими методами впливу на людей. Але ви зрозумійте, що миру без перемоги не буває. Солдат це розуміє краще, ніж будь-хто. Найперше солдати прагнуть перемоги. Їх найбільше об’єднує одне – здобути перемогу заради своїх близьких та рідних, які залишилися на мирній території".