У селі на Буковині родини загиблих захисників власними силами створили Алею Слави — відео

У День Незалежності України в селі Дубівці відкрили Алею Слави загиблим захисникам. Її облаштували родини героїв разом із ветеранами та небайдужими жителями. Для Христини Гаврилюк ця алея має особливе значення – серед шістьох полеглих воїнів є її чоловік Павло. Він загинув у січні 2024 року, але про його смерть родина дізналася лише через вісім місяців.



"Ні мене, ні маму не хотів слухати"




Павло Гаврилюк пішов до війська у 2022 році. У квітні того року чоловікові зателефонували із сільради та попросили з’явитися до ТЦК. Христина пригадує, що вони з мамою намагалися його відмовити, але Павло вирішив іти.

"Звичайно, він пішов. І я, і мама просили, але він нікого не хотів слухати. Пройшов ВЛК. Хоча мав проблеми зі здоров’ям, але йому все одно сказали, що він здоровий", – розповідає Христина Гаврилюк.

20 липня 2022 року Павло отримав наказ з’явитися на службу з речами. Спочатку служив у 31 Чернівецькому прикордонному загоні, згодом його перевели до 3 прикордонного Луганського загону. Виконував завдання на різних напрямках: поблизу Харкова, на Луганщині.
Загинув Павло Гаврилюк у Нововодяному на Луганщині.

У родині залишилися двоє дітей – 12-річна донька та 14-річний син.



Павло загинув 11 січня 2024 року. Вісім місяців після цього його вважали безвісти зниклим. Для Христини цей час перетворився на постійні пошуки та спроби отримати бодай якусь інформацію про чоловіка.

"Чотири місяці ми шукали всюди, дзвонили в частину. Частина, як завжди: не знаємо, не бачили, не чули. Ніхто нічого не знає, ніхто не в курсі. Через чотири місяці подзвонили з Дніпра, що, ймовірно, Гаврилюк у морзі в Дніпрі", – згадує жінка.
Згодом родині надіслали фото. Остаточно особу загиблого підтвердила ДНК-експертиза, результати якої надійшли ще через чотири місяці.

Поховали Павла 8 серпня 2024 року.

Тепер його портрет разом із портретами ще п’ятьох полеглих односельців розмістили на алеї Слави в центрі Дубівців: Вадим Романюк, Богдан Кривобедра, Іван Чупюк, Олег Пазюк, Ярослав Токарюк і Павло Гаврилюк.

"Хлопці-ветерани всі зібралися…"

За словами Христини, над створенням меморіального місця працювали самі родини загиблих. Вони шукали майстрів, замовляли конструкції та портрети, облаштовували територію.



Значну частину робіт безкоштовно виконали місцеві ветерани.

"Ветерани зібралися й вирішили, що вони нам допоможуть безкоштовно. Територію, де облаштували алею, довелося готувати фактично з нуля. Тут були зарості та бетонні конструкції. До прибирання долучалися місцеві жителі, допомагала техніка", – каже Христина.
Частину витрат взяли на себе родини. Христина каже, що точну суму, витрачену на облаштування, ще не підраховувала. Водночас називає окремі суми: плити коштували близько 12 тисяч гривень, каркаси для них виготовляли за сім тисяч, герби замовляли окремо, а на плитку витратили близько 30 тисяч гривень.

Розхідні матеріали для облаштування території допомогла придбати місцева група територіальної оборони, до якої долучаються жителі села. Під час створення алеї родини зверталися по допомогу і до громади. Однак пропозицію перенести сюди меморіальні дошки зі школи, де навчалися троє загиблих, сім’ї не підтримали.

"Ні одна з мам, дружин не захотіла такого. У школі стоїть шкільна меморіальна дошка – це є учні цієї школи, і вони тут повинні бути. Але алея Слави — це трошки інше", – пояснює Христина.



Для неї та інших родин це місце стало не просто меморіалом. Це простір, де імена загиблих залишатимуться поруч із людьми, заради яких віддали життя.

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram