У майстерні художника Євгена Максимовича

Понад століття тому там побував кореспондент відомого видання і розповів про свої враження від побаченого.
Журналіст писав, що у 1904 році Максимовича знали як автора розписів у кавʼярні "Габсбурґ" та декоративного оздоблення фасаду Ощадної каси (нині Художній музей).

Відвідини мистецьких майстерень II. У професора Євгена Максимовича



Сірий зимовий пообідній час. Небом женуться хмари, а повітря сповнене вологи. Такий день, коли весна вже близько, хоча ще здається далекою. Наче в тумані постає архієпископська резиденція зі своїми вежами; вона виглядає ще більш казковою та мальовничою, подібно до самотніх замків і руїн над морем, які так любить зображати Арнольд Беклін. Ми входимо до тихого, майже монастирського Будинку священників саме тоді, коли повільні й глухі удари годинника порушують тишу. Потім підіймаємося нескінченними сходами, суворий, майже похмурий стиль яких нагадує готику. У цих коридорах мимоволі думаєш про людей, що зреклися світу, або про смиренних ченців. І водночас саме тут знаходиться творча оселя митця, який прагне життя й сяйва його барв, але водночас любить самоту й благословенну тишу.

Незабаром ми опиняємося в майстерні художника — людини, що творить, шукає і водночас із певною покорою приймає свою долю. Молодь знає його передусім як здібного педагога. З його творів широкому загалу відомі лише ті небагато робіт, які прикрашають кафе "Габсбург" та фасад ощадної каси. Проте більшість його доробку, немов дорогоцінний скарб, зберігається в затишку майстерні.



На обличчі художника читаються тиша й стримана задума. Очі, що ніби світяться тугою, тонко окреслена голова, яку часто можна побачити на старовинних полотнах, увінчує невелику, майже тендітну постать. Через високі аркові вікна в майстерню проникає м’яке, присмеркове світло, яке так люблять живописці. Звідси відкривається краєвид на чарівний ландшафт, серед якого розкинулися Чернівці. Прутська долина з її пагорбами ще оповита зимовими серпанками. Але всередині майстерні вже панує весна: сяють барви, цвітуть пейзажі, ніжні жіночі образи. Усе те розмаїття картин, що вкриває стіни просторої зали, лежить у кутках і стоїть одна біля одної, свідчить про життя, сповнене невтомної праці та безперервних творчих пошуків. Це таємниці людської душі, перенесені на полотно. Над усіма цими роботами витає лагідний смуток, який досі відчули лише одиниці. Вони нагадують уривки давніх днів, годин і миттєвостей, що вже минули, вислизнули з життя, мов сон, який щойно промайнув. У всьому цьому є щось таке, що художник здатний лише передчувати й відчувати. Перед нами постають святі й світські сюжети, мотиви та настрої як новітнього, так і давнішого часу.

Спершу ми зупиняємося перед справжнім шедевром. Щасливим збігом обставин до Євгена Максимовича потрапила чудова стара копія рубенсівського полотна "Чотири філософи". Картина зберегла напрочуд живий характер могутніх постатей, і можна припустити, що її створив якийсь талановитий послідовник Рубенса, можливо навіть один із його учнів, під час перебування митця в Італії.



Неохоче відриваємо погляд від цього сяючого твору й звертаємося до власних робіт Максимовича. Одна за одною проходять вони перед нами — старі й нові, цілком завершені й ті, що ще очікують останнього дотику майстра. Особливу увагу привертає навчальна робота часів його студій — виконана з великою енергією та блискучим знанням анатомії композиція "Лучник". Вона спонукає згадати його наставника Леопольда Мюллера, який із надзвичайною майстерністю передавав у кольорі дивовижний світ Сходу та середземноморських країн. Саме від нього Максимович, без сумніву, успадкував своє тонке відчуття колориту. Проте саме ці роки навчання були передчасно перервані, тоді як під таким дбайливим керівництвом його талант міг би досягти ще вищого розвитку — передусім у технічній майстерності та рисунку. Сам художник і нині не без жалю усвідомлює це. Але все, що становить його власну, неповторну сутність, він зміг винести лише зі своєї виняткової чутливості, якою щедро обдарувала його природа.



Максимович став імпресіоністом ще до того, як французький імпресіонізм дістався до нас. Від самого початку він прагнув осягнути найтонші враження й мінливу гру світла та кольорових відтінків у природі й людському житті. День із його безперервною зміною світла й тіні, з усією чарівною мінливістю став для нього невичерпним джерелом внутрішніх переживань, мальовничих одкровень і своєрідних святинь, із якими він постійно вів творчу боротьбу.

Його спосіб мислення цілком живописний. Він прагне зафіксувати мить, швидкоплинне враження, те невловиме, що подібне до легкого серпанку огортає речі. Саме в цьому полягає його сила. Він не оповідач і не прихильник академічної манери; він не схильний до сухої стилізації. Будучи натурою споглядальною, Максимович охоче звертається до невеликих, майже непомітних фрагментів природи. Його душа споріднена з усім прихованим, із красою, що ніби ховається від людського ока, з усім тендітним, мрійливим і делікатним.

Єдина виставка Віденської сецесії, яку йому довелося побачити, стала для художника, що належить до старшого покоління, справжнім одкровенням, відкривши перед ним нові можливості художнього вираження. Лише той, хто здатний до тонкого естетичного сприйняття, може повною мірою зрозуміти його мистецтво. У його характері є щось напрочуд жіночне; ця м’якість відчувається і в його творчості. З майже благоговійною шанобою він ставиться до жіночої краси, намагаючись передати її найделікатніші риси у благородній, позбавленій будь-якої штучності чистоті. Невелика картина із дівчиною, яка стоїть біля домашнього вогнища, цілком поринувши у глибоку мрію, написана з винятковою ніжністю почуття. Її тонко нюансована кольорова гама звучить мов поезія. У ритмі відтворених рухів і в гармонії кольорів є щось справді музичне. Максимович — художник жінки. Водночас він є й тонким портретистом чоловіків, про що також свідчать його твори. Усмішка молодої дівчини, лагідна замріяність, увесь душевний світ жіночої натури знаходять у нього тепле, проникливе втілення й перетворюються на справжню симфонію барв. Про це переконливо свідчать численні етюди та начерки. Його особливо приваблюють витончені рухи жіночого тіла, осяяного світлом і повітрям.



Водночас у ньому живе глибоке почуття до рідного краю. Він із натхненням звертається до буковинського пейзажу, а також до народних костюмів, багатство барв яких передає з винятковою любов’ю й майстерністю. Його живопис майже ніколи не вражає гучною ефектністю чи демонстративною силою. Навпаки — він лагідний, ліричний і надзвичайно делікатний. Проте саме ця делікатність надає його творам особливої вишуканості. Від картини до картини перед нами розгортається дивовижне багатство сюжетів і настроїв, яке не викликає найменшої втоми. Тут бачимо селян і єврейські типажі, виразні обличчя церковних достойників, жанрові сцени із життя буковинського села, а поруч — цілу весну жіночих образів.

Тим часом надворі вже стемніло, і вечір огорнув тихі зали. Художник розповідає нам, освітлений останніми променями призахідного сонця, про небагато, але щирих успіхів, яких йому пощастило досягти. Він згадує про видатного віденського пейзажиста Алоїса Руса, який одного разу відвідав його майстерню й висловив йому найтепліші слова визнання. Розповідає також про свої рисунки з народного життя Буковини, виконані для фундаментального видання "Österreich-Ungarn in Wort und Bild" ("Австро-Угорщина у слові й образі"). Нарешті, він показує кілька полотен із Радауцького повіту, які випадково потрапили до Англії й були високо оцінені тодішнім державним секретарем Артуром Джеймсом Бальфуром. Залишається лише побажати, щоб і на батьківщині художник нарешті знайшов те заслужене визнання, на яке давно заслуговує, і щоб ця вдячність співвітчизників бодай трохи винагородила його за таке натхненне й самовіддане служіння мистецтву.

Стаття "Atelierbesuche. II. Bei Prof. Eugen Maximowicz" ("Відвідини мистецьких майстерень. II. У професора Євгена Максимовича"), датована 6 березня 1904 року.

Коментар
Йозеф Адольф Ланг чи Євген Максимович?
Хто справжній автор майолікового панно на фасаді Художнього музею.

За дослідженнями мистецтвознавиці Тетяни Дугаєвої, це був австрійський живописець Йозеф Адольф Ланг. Натомість історик Сергій Осачук висунув гіпотезу щодо іншого автора цієї сецесійної композиції - буковинського художника, професора Євгена Максимовича. А її майстерне виконання здійснила найвідоміша керамічна компанія Австро-Угорщини - Порцелянова Мануфактура Жолнаї з угорського міста Печ.

- Цю загадку намагалися розгадати чимало відомих істориків, архітекторів, мистецтвознавців. Вони висловлювали різні гіпотези, але завжди були невеликі нестиковки, - каже Сергій Осачук. - Фундаментальне дослідження провела колишня директорка Художнього музею, мистецтвознавиця Тетяна Дугаєва. Вона виводить нас на авторство австрійського художника Йозефа Адольфа Ланга. Оскільки на фасаді колишньої Буковинської ощадної каси (нині Художній музей) у нижній частині майолікового панно вказано латиною підпис митця. Видно ініціал "J." та лише частина прізвища – "Lan", остання буква наполовину прикрита планкою на краю віконного отвору. Отож повністю прочитати прізвище "J. LANG" не вдається.

Цю гіпотезу мистецтвознавиці дещо спростовує стаття журналіста відомої чернівецької газети в номері за 6 березня 1904 року.

- Я знайшов її на сайті Австрійської національної бібліотеки. Починаючи з 1860-х років дуже розквітла преса Буковини. Можна сказати, що відбулася пресова революція. Газета, в якій вміщена стаття про Євгена Максимовича, була надзвичайно популярною і виходила щодня на 16 сторінках, мала ранковий та вечірній випуски. Там працювали найкращі чернівецькі журналісти, яким довіряли читачі. І ось один із кореспондентів вирішив зробити репортажі з майстерень відомих митців ще за їхнього життя. Другий матеріал він присвятив академічному художникові, професору Євгенові Максимовичу. Оскільки той був єпархіальним маляром Буковинської православної консисторії, то його студія знаходилася в Резиденції митрополитів на другому поверсі нинішнього географічного факультету, – пояснив історик. – На початку своєї статті журналіст стверджує, що широкому загалу відомі роботи цього художника, які прикрашають кафе "Габсбург" та фасад ощадної каси. Якщо ми маємо таке пряме свідчення сучасника з 1904 року, то які є підстави не вірити цьому? Це не заперечення попередніх версій, а ще одна думка. Можливо, Євген Максимович міг бути автором ескізу панно, а виконавці були інші, зокрема і Ланг. Але, на мою думку, те, що до цієї роботи був залучений буковинський художник, - факт незаперечний.

Про Євгена Максимовича найчастіше говорять, як про художника-портретиста та автора пейзажів. То чи міг він створити такий вишуканий декор?

- Міг, бо він був добре обізнаний з дизайнерським стилем віденської сецесії в архітектурі, - запевнив Сергій Осачук. – Євген Максимович був відомим у Чернівцях декоратором внутрішніх інтер’єрів готелів, ресторану-кафе "Bell Vue". Він займався декоративним оздобленням з настінними розписами кав’ярні "Габсбург" на запрошення свого друга архітектора Макса Моргенштерна. Працював над створенням основної завіси для міського театру. А в 1914 році Максимович розробив ескіз мозаїчної композиції для нового будинку Буковинського сейму, який планували спорудити поряд із Єврейським домом. До речі, він майже повторює панно на Художньому музеї. Це свідчення того, що художник успішно виконував такі роботи. Отож потрібно й надалі досліджувати цей чернівецький ребус.

З біографії
Відомий буковинський художник Євген Максимович народився 10 лютого 1857 року в місті Вашківцях у сім’ї православного священика. Батько - українець, мати - румунка. У 1876 році він став студентом Віденської академії мистецтв, навчався у професорів Вурцінгера, Айзенменгера, Леопольда Міллера.
Закінчивши навчання у 1881 році, Євген планував удосконалювати свою майстерність художника у Мюнхені чи Парижі. Проте важко захворів дідусь, який давав необхідні кошти, і йому довелося повернутися на Буковину, де він став викладачем вищої гімназії в Радівцях (нині Сучавський повіт Румунії).
Згодом Максимовича запросили працювати над оздобленням Резиденції буковинських митрополитів разом із Каролем Свободою, Карлом Йобстом та Епамінондою Бучевським, що свідчить про його високу професійну майстерність. Він створив репродукції стінописів в інтер’єрах кав’ярні "Habsburg" і перукарні "Damensalon", а також ресторану "Belle Vue". Обіймав посаду єпархіального маляра у Буковинській православній консисторії.
Євген Максимович - учасник багатьох виставок. Його живописні роботи зберігаються в чернівецьких краєзнавчому та художньому музеях.
Через важку недугу Євген Максимович помер 27 квітня 1928 року. Похований на Руському християнському кладовищі у Чернівцях поряд із могилою свого брата Олександра, відомого архітектора того часу.

Підготувала Надія БУДНА
Фото з колекції Едварда ТУРКЕВИЧА

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram