«Веду повноцінне життя». Історія буковинця, який втратив ногу на фронті

Гаврііл Петращук уродженець Дихтинця на Путильщині. Згодом вступив до Чернівецького професійного ліцею залізничного транспорту, де здобув спеціальність токаря-коваля. Пропрацювавши за фахом майже рік, чоловік пішов до армії на строкову службу.


Після строкової служби Гаврііл на кілька місяців поїхав до Польщі працювати зварювальником, однак швидко зрозумів: хоче повернутися до війська. У 2019 році підписав контракт і приєднався до 406 окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Олексія Алмазова.

"Коли я проходив службу у Миколаївській бригаді, побачив, як працює військова система. Багато наших хлопців після цього підписували контракт і продовжували боротися за незалежність. Я поїхав за кордон, але зрозумів – хочу бути вдома і робити справу. Так і став артилеристом", – розповідає Гаврііл.



Наприкінці грудня 2022 року на Херсонському напрямку військовий зазнав поранення й втратив ліву ногу трохи вище стопи, наступивши на міну.

"Ми тоді були на Херсонщині. Побратим, який ішов позаду, допоміг накласти турнікет. Через 40 хвилин мене евакуювали, а далі я вже нічого не пам’ятаю. Мене прооперували, а згодом направили до Львова", – каже він.

Протезувався в Америці

Період реабілітації спершу був дуже складним: сильні фантомні болі, безсонні ночі, пересування на кріслі колісному, сльози й виснаження. Стан почав покращуватися. Допомогли прості речі – повернення додому, стрижка.

"Я привів себе до ладу – і морально стало легше. Почав нормально спати", – згадує ветеран.

Згодом до нього почали приїжджати протезисти з різних регіонів України, але чоловік вирішив проходити протезування за кордоном.

"Ще під час служби бачив, як побратимів відправляли на протезування в Європу та США. Тоді жартував із дружиною: якщо щось станеться – поїду в Штати", – каже він.



Гаврііл зв’язався з благодійною організацією в США, створеною українцями. Протезування для нього було повністю безкоштовним.

"Спочатку роблять зліпок культі, щоб виготовити індивідуальний культеприймач. Потім починається навчання ходьбі. Багато залежить від спеціаліста і від самої людини – чи готова вона терпіти біль і працювати над собою, адже нога має звикнути", – пояснює військовий.

Реабілітація в США тривала майже три місяці. За цей час Гаврііл навчився ходити й активно подорожував.

"Моє відновлення пройшло дуже добре. Я навіть знявся в кліпі Олени Тополі. Багато подорожував – побував у восьми штатах. Це допомагає психологічно: ти відволікаєшся і переосмислюєш багато речей", – ділиться він.

Реабілітація тривала близько року. Частину процедур чоловік проходив уже в Києві. За його словами, в Україні протезування і реабілітація також є безкоштовними.

Втім, не все забезпечується державою.

"У лікарні, де я проходив реабілітацію, є крісла колісні. Щоб держава надала таке крісло, потрібно пройти медкомісію в експертній команді з оцінювання повсякденного функціонування особи (ЕКОПФО). Коли мені воно було потрібне – не видали, тому купив сам", – каже Гаврііл Петращук.

Бар’єри компенсує людяність

Попри пережите, хлопець веде активне життя: бере участь у заходах, відвідує школи, є амбасадором проєкту "Мандротерапія" та гравцем футбольної команди "Сталь-Буковина".



"Якщо потрібно десь заспівати чи затанцювати – я не відмовляю. Також люблю рибалку: із дозволу лікарів їздив до реабілітаційного центру, брав хлопців на природу, добре відпочивали", – ділиться ветеран.

У повсякденному житті чоловік не відчуває суттєвих обмежень.

"Я можу піднятися сходами, приготувати їжу, носити дитину на руках. Зимою сам прибирав сніг і навіть допомагав іншим", – розповідає він.
Узимку та влітку Гаврііл піднімався на Говерлу.

"Ми з хлопцями йшли, жартували. Бачу жінок і дівчат, які ледь не плачуть і кажуть, що хочуть повертатися назад, бо важко. Згодом одна з них сказала, що, побачивши нас, зрозуміла: треба йти далі, адже їй легше рухатися, ніж нам", – додає він.



У Вижниці, за словами чоловіка, він єдиний із протезом, але є люди, які пересуваються на кріслах колісних.

"Доступність у місті неідеальна, але це компенсується людяністю. Наприклад, на Новій пошті є кнопка виклику – працівники виходять. Або продавці можуть обслужити просто на вулиці. Найбільша проблема – працевлаштування: у Вижниці людині з інвалідністю знайти роботу складно", – каже боєць.

Люди звикли до реальності

Гаврііл зазначає, що люди ставляться до нього позитивно.

"Не бачив на собі негативних поглядів. Багато хто навіть не помічає, що я на протезі, бо ходжу рівно. Людина може спілкуватися зі мною пів години, а потім лише опускає очі і помічає, що в мене немає нижньої кінцівки. Я не прикриваю протез штаниною, а закочую її, щоб люди звикали", – розповідає ветеран.

На п’ятий рік війни люди звикли бачити людей на протезах.

"Ми, ветерани, багато себе висвітлюємо медійно та на подіях. Люди часто дякують за захист – це приємно, хоч трохи незручно, бо це був мій вибір та моя робота. Також багато пропонують допомогу. На початку це були друзі, і я жартома казав їм, що хай собі допоможуть. Але цінно, що люди хочуть допомогти. Головне – запитати, чи це потрібно", – додає Гаврііл.

"Військових не потрібно боятися"

Він зазначає, що існує стереотип: усі військові, які повертаються з фронту, агресивні.

"Почасти це правда, адже у людини може бути порушена психіка. Її важко відновити, і навіть у мене можуть проявлятися ознаки агресії, але я стараюся контролювати це", – пояснює ветеран.

По-друге, багато захисників закриваються у собі, сидять вдома або зловживають алкоголем. Велика частина не знає, що робити далі, і потребує підтримки. Якщо немає рідних, можна звернутися безкоштовно до психологів.

"Військових не потрібно боятися. Важливо спершу подумати, як людина може відреагувати на ваше запитання. Воно може бути некоректним або спровокувати людину. Бійцю не треба лізти в душу та розпитувати про все. Говоріть спокійно", – підсумовує Гаврііл Петращук.

Авторка: Ангеліна ПЕТЛЬОВАНА

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram