«Тут не можна кудись піти самостійно»: незряча блогерка про безбар’єрність у Чернівцях

Марині Герелюк – 30 років. Із них 24 вона прожила в Чернівцях. Нині мешкає за кордоном. Додому щоразу приїздить на кілька місяців.
Жінка незряча від народження – через атрофію зорових нервів. Та це не завадило їй реалізуватися ні в творчості, ні в професійній сфері.


Її блог присвячений тому, щоб показати, як живуть незрячі люди – їхню буденність, захоплення та повсякденний досвід. Вона веде TikTok із близько 24 тисячами підписників і Instagram – понад 6 тисяч.

Окрім цього, чернівчанка професійно працює зі звуком: пише аранжування на замовлення, редагує вокал і подкасти, озвучує поезію, казки та інші тексти.



Чоловік Марини теж незрячий, але це не завадило їм створити сім’ю.

У сім років сказала, що хоче грати на піаніно

Змалечку Марина навчалася в дитячому садку для дітей із порушеннями зору.

"Я була єдиною дитиною з таким глибоким порушенням. Народилася повністю незрячою, але приблизно в рік з одного ока зійшла якась плівка. Мама помітила, що саме цим оком я можу боковим зором розрізняти силуети й яскраві кольори без деталей. Виявилося, що це дало мені близько 2% зору", – розповідає Марина.

До четвертого класу вона навчалася у звичайній чернівецькій школі разом з усіма дітьми – цього хотіла і мама, і сама Марина. У п’ятому класі навантаження зросло, і стало складніше. Тоді дівчина почала додатково займатися з учителями індивідуально у школі, а в перервах між уроками встигала ходити й на заняття зі своїм класом.

Музика з’явилася в її житті рано: ще у сім років Марина сказала батькам, що хоче грати на піаніно, і пішла вчитися.

"Мене ніколи не цькували, але все одно було відчуття самотності. Діти просто боялися запитати, чи дивилася я фільм, чи читаю книжки. Тоді ще не було програм, які озвучують смартфони чи комп’ютери. Я знала всю зрячу грамоту й раніше навіть могла писати", – згадує блогерка.

"Комп’ютер відкрив цілий всесвіт"

Поворотним моментом став перший комп’ютер і поява соцмереж у 10 класі. Створивши онлайн-групу для людей з інвалідністю, Марина познайомилася з іншими незрячими людьми. Саме вони відкрили їй світ озвучених програм, сенсорних телефонів і цифрової доступності. Згодом вона долучилася й до спільноти Українського товариства сліпих (УТОС).

"Там мені на комп’ютер встановили спеціальну бібліотеку з озвученими книжками й порадили не робити ставку на письмо в університеті – це було фізично важко, а з віком стан погіршувався. Тому я зосередилася на сліпому наборі та роботі з комп’ютером, щоб записувати лекції на ноутбуці. Це для мене відкрило цілий всесвіт", – каже Марина.

Після 11 класу я вступила до університету на естрадний вокал. Завдяки підтримці завідувача кафедри музики Вадима Лісового у моєму житті почався новий етап", – розповідає жінка.

Навчання було складним не лише для неї – багато одногрупників, у тому числі зрячих, не витримували навантаження й залишали університет.
"Я зрозуміла, що мій шлях – це технології. Писати від руки було надто важко. Я відвідувала всі пари, вела конспекти на нетбуці, паралельно записувала лекції на диктофон. Часто мої записи просили одногрупники", – ділиться Марина.

Робота для незрячих: міфи й реальність

Марина постійно брала участь у конкурсах і змаганнях, часто перемагала. Вона швидко усвідомила, що не хоче бути викладачкою вокалу – натомість мріяла працювати як аранжувальниця.

"Та дуже швидко стає зрозуміло: працевлаштуватися незрячій людині складно не лише в Чернівцях, а й загалом в Україні. Досі існує міф, що незряча людина безпомічна. Багато хто навіть не знає, що наші телефони озвучуються, і ми користуємося ними так само, як усі", – говорить блогерка.

Хоч закон і передбачає квоти для працевлаштування людей з інвалідністю, часто незрячих беруть лише "для галочки". Водночас є й успішні приклади – програмісти, журналісти, юристи, поети, масажисти. Можливості існують, але їх доводиться активно шукати.

"Рівна дорога в місті вирішила б 90% проблем"

Марина відверто каже: Чернівці – не безбар’єрне місто.

"Ти просто не можеш самостійно вийти на роботу. Дороги, ями, перешкоди – все це обмежує. Якщо людина не може дістатися локації, її світ замикається в межах дому, і вже не цікавлять ані архітектура, ані заклади", – пояснює вона.

Маршрути незрячі запам’ятовують поступово.

"Я завжди ходжу з тростиною – це біла або біло-червона палиця, якою перевіряють простір попереду. Спочатку маршрут проходять разом зі зрячою людиною, яка пояснює, де переходи, бордюри, урни чи інші перешкоди. Потім – самостійно, але з супроводом. І лише з третього разу – повністю самі", – розповідає Марина.

Найбільша проблема, за її словами, – стан доріг.

"Якби вони були рівні, це вирішило б 90% проблем. У тростинах є спеціальні ротаційні наконечники, які котяться по землі. Але коли ти потрапляєш у глибоку яму, палиця різко зупиняється, а ручка вдаряється у живіт. Це боляче. Особливо часто таке трапляється на вулиці Головній – і це сумно, бо це обличчя міста".

Додають небезпеки й самокати, вузькі тротуари та неякісно покладена бруківка.

Часто біля аптек і медзакладів можна зустріти жовті таблички зі шрифтом Брайля для людей з порушенням зору.

"Я не експертка з норм доступності, але на практиці незрячій людині важко зрозуміти, де розташована табличка, особливо якщо вона високо або з помилками. Перший візит без допомоги зрячої людини перетворюється на хаотичне "обмацування" стін, а не на навігацію", – каже Марина Герелюк.

Безпритульні собаки – велика небезпека

Марина рідко пересувається містом сама – зазвичай з мамою. Найбільше любить прогулюватися пішохідними вулицями, відвідує філармонію й театр. А от музеї залишаються майже недоступними – більшість експонатів за склом.

Їй також подобається гуляти в Центральному парку імені Тараса Шевченка, але не всюди це зручно. Доріжку там нещодавно заасфальтували, проте нею активно користуються всі: люди, спортсмени, ті, хто на самокатах чи велосипедах, а також господарі з тваринами.

"У нашому місті багато безпритульних тварин або собак, яких відпускають з повідка. На жаль, вони думають, що коли я йду з тростиною, хочу їм нашкодити. Тоді кидаються або сильно гавкають. Це дуже небезпечно для незрячих людей", – розповідає Марина Герелюк.

Комфортнішими для неї стали нові сквери. Зокрема сквер Дня Вишиванки – просторий, із лавками та тактильною плиткою.

"Вона має відчуватися і під ногами, і тростиною. У Чернівцях бувають випадки, коли цього немає. Тоді виникає питання: навіщо її взагалі клали. Був випадок, коли плитку поклали посеред тротуару, а не перед пандусом. Це дезорієнтує й створює небезпеку", – зауважує Марина.

Валідатор має озвучуватися повністю

За кордоном Марина користується системою навігаційних маячків із GPS і Bluetooth. Через спеціальний застосунок незряча людина може дізнатися, який транспорт під’їжджає, де вхід чи каса.

"Я сама купувала квиток і пересувалася вокзалом – маячки буквально "вели" мене. Це дає автономність і комфорт. Хотілося б бачити таке й у Чернівцях", – каже вона.

Не менш важливо й озвучення в транспорті.

"Коли в салоні оголошують зупинки – це величезна допомога. У нас із цим проблеми. А ще – валідатори: вони не озвучуються повністю, звук оплати не завжди спрацьовує. Чесно, мені жодного разу не вдалося самостійно завалідувати картку. Щоразу це справжній стрес", – зізнається Марина.

Багато хто думає, що незрячі безпомічні

Марина Герелюк почала вести блог два роки тому, бо зрозуміла: люди мало обізнані. Їй важливо, щоб вони усвідомлювали, як живуть люди з порушенням зору.

"Я музикантка і звикла бути серед людей. Завжди хотіла вести свій блог. Спочатку рік спостерігала, як це роблять інші, аналізувала і робила нотатки. А потім у одному застосунку для монтажу з’явилася функція "зоровий контакт". Оскільки мої очі рухаються неконтрольовано, а для відео я хочу рівний погляд, це стало першим поштовхом", – каже Марина.

Згодом вона переконалася: люди не знають, як поводити себе із незрячими. Багато хто дивно реагує, коли бачить, що Марина йде з тростиною.
"Мій блог існує, щоб незрячих людей не називали хоча б "сліпими". Вже рідко на ефіри заходять люди і пишуть: "Ти що, сліпа?".

Вони бачать, що я не безпомічна: у відео я готую, показую, як сортувати одяг за кольорами тощо", – ділиться блогерка.

Блог також впливає на мотивацію тих, хто починає втрачати зір. Вони бачать: життя триває, і до нього потрібно просто адаптуватися.

"Свої соцмережі я веду сама і відповідаю на коментарі. Увечері беру телефон і працюю з ними. Я плачу податки, бо є ФОПом. Доходи з ефірів і рекламних інтеграцій дозволяють продовжувати роботу. Люди підтримують мене, підписуючись на мою Монобазу. Велика частина коштів іде на підписки до застосунків, бо безкоштовних з усіма функціями немає", – розповідає Марина.

Вона відкрила збір на iPad і нещодавно його закрила. Планшет зручний для ведення блогу: там є VoiceOver (вбудована функція Apple, що озвучує екран), а TikTok Studio на комп’ютерах недоступна.

"На iPad зручно планувати графік, писати сценарії, записувати закадровий голос. Наприклад, монтаж одного відео займає дві-три години", – пояснює блогерка.

Дають один телефон на 5 років

В Україні незрячі люди можуть отримати базову техніку через індивідуальну програму реабілітації (ІПР): раз на 5 років компенсують до 10 тисяч гривень на телефон. Для цього потрібно відмовитися від інших засобів реабілітації, наприклад, озвученого годинника чи тростини.

"Це складний вибір: телефони швидко виходять з ладу, а замінити їх можна лише раз на 5 років. Моя соціальна допомога – 5 190 гривень на місяць, і вона ледь покриває комунальні та харчові витрати, тож додаткові витрати на спеціальні засоби залишаються проблемою", – зазначає Марина.

На запитання, чи залучали її до вирішення питань безбар’єрності (наради, проєкти) у Чернівцях та за кордоном, вона відповіла:

"Такого не траплялося, можливо, через те, що я в Чернівцях лише раз на рік. Тому не вважаю, що маю право щось радити чи оцінювати. Але навіть як туристка відчуваєш потребу в доступності", – додає чернівчанка.

Авторка - Ангеліна Петльована

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram