«Найстрашніше після Чорнобиля – це страх смерті»: спогади ліквідатора про аварію на ЧАЕС

Понад 600 тисяч людей залучили до ліквідації наслідків Чорнобилської катастрофи, яка сталася 40 років тому. Серед них – військові, пожежники, медики, водії, інженери. Багато з них були зовсім молодими.

Один із таких ліквідаторів – колишній військовий санінструктор буковинець Валерій Крушніцький. Він потрапив у зону відчуження у 1988 році після закінчення медучилища. На той час йому було 19 років.

Про це йдеться у матеріалі "МБ".




"З 14 листопада 1988 року по 9 квітня 1990 року я був солдатом строкової служби в полку в/ч 3031 (строкова служба у внутрішніх військах). Спочатку ми приїхали до селища Іванків на Київщині. З медчастини по нас приїхала броньована машина. Вийшов водій, солдат строкової служби, і перше, що ми запитали: "Як ти почуваєшся?". Він відповів, що часто болить голова.

10 листопада ми приїхали до селища Росоха. Там був дуже великий могильник забрудненої радіацією техніки: вертольотів, пожежних машин.

Зареєстрували у штабі в/ч 3031 нас 14 листопада. Приїхало нас з Харкова троє фельдшерів: Микола Варвадюк, Володимир Гараміта і я. Хлопці – мої однокурсники. До Чорнобиля ми всі троє служили в конвойному полку в Харкові", – згадує Валерій Крушніцький.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 40 років аварії на ЧАЕС: експеримент, який став найбільшою техногенною катастрофою в історії людства

"Щоб нам не було кривдно, начмед написав папірці з населеними пунктами. Хто куди вибере, туди і поїде служити. Мені випало їхати в 6 батальйон, який був розташований у 30-кілометровій зоні, у селі Савичі Гомельської області. Тут мені випало служити санінструктором", – згадує він.

За словами ліквідатора, вплив радіації відчувався фізично.

"Симптоми були дуже характерні, хоча тоді ми до кінця не розуміли їхньої природи. Починалося все з перепадів артеріального тиску, кровотеч із носа, першіння в горлі. Постійно відчувався металевий присмак у роті. Стан такий, ніби ходиш п’яний, ніби в тумані.

Захисту як такого не було. Нам видали так звані пелюстки – щось на зразок примітивних респіраторів. Але солдат не міг ходити в них 24 години на добу. Що стосується вимірювання радіації, на роту був один дозиметрист, який записував показники. Схема була така, що записували мінімальні значення. Бо рознарядка йшла з Москви – фіксувати найнижчі дози опромінення. Чому? Бо якби писали правду, довелося б часто міняти особовий склад. Солдати ж були дешевою робочою силою", – каже пан Валерій.

"Найгірше, що нас ніби не існувало"

"Нас постійно перекидали. Був у різних батальйонах. Служба полягала в тому, щоб як санінструктор роти стежити за здоров’ям особового складу, надавати першу допомогу, контролювати санітарний стан. У медсанчастині був старший фельдшер, який призначав лікування.

Моя робота була різнопланова: медпункт, супровід у лазню тощо. Був випадок, коли супроводжував колону на 500-кілометровому марші як медик. Також чергував у їдальні. Контролював харчування, санітарний стан, брав проби їжі. Фактично і спав там, і відповідав за все", – згадує пан Валерій.

Перший батальйон охороняв саму ЧАЕС і отримував найбільші дози. Інші – патрулювали зону, боролися з мародерами.

"Ціла рота заступала на службу з автоматами – і через три доби знову в наряд. Охороняли, як нам пояснювали, щоб не було диверсій. Саме ті хлопці отримували найбільші дози опромінення. Через пів року в багатьох почалася часткова алопеція – випадало волосся плямами. Молоді хлопці, 18-20 років.

Найбільше постраждав перший батальйон. Вони отримували величезні дози опромінення. Теоретично їх могли замінити контрактники, але ті вимагали високих зарплат – 400-600 рублів. Тому використовували строковиків. Інші батальйони охороняли 10- і 30-кілометрову зону. Боролися з мародерами, які намагалися проникнути в зону. Та найгірше, що офіційно нас ніби не існувало. Радянська влада приховувала сам факт нашої присутності в зоні. Лише після скарг батьків солдатів із Москви приїхала перевірка – десятки генералів", – розповідає ліквідатор.

"Чорнобиль "дихає" й досі"

Попри офіційні заяви про поступову стабілізацію ситуації після аварії, реальний стан речей у зоні відчуження залишався далеким від безпечного. Пан Валерій розповідає, що багато фактів замовчувалося.

"Я прослужив там півтора року. І твердження, що тоді вже не було радіації, – неправда. Вона була. І є досі. Офіційно казали, що ми отримали до 10 рентген. Насправді – значно більше.

Ще у 1986 році допустима норма була 25 рентген, але люди отримували значно більші дози. Особливо ті, хто працював на даху реактора. Вони за 90 секунд отримували дози, несумісні з життям.

Радіацію не видно і не чути. Ніхто не перевіряв наш стан до служби і після. Ходили чутки, що сюди відправляють "штрафників". Це неправда. Ми не були добровольцями – тоді відмова означала тюрму", – каже він.

Найстрашнішим, за словами ліквідатора, був не Чорнобиль, а те, що після.

"Після повернення люди боялися нас. Думали, що радіація передається. Найстрашніше після Чорнобиля – це страх смерті. Постійне відчуття, що ти приречений. До цього додаються і проблеми з соцзахистом. Вони, до речі, тривають досі. Питання пільгової транспортної картки я намагаюся вирішити вже три роки. Подав документи до громади, але відповіли, що коштів немає. Звертався в різні інстанції, але результат той самий: коштів громада не має.

Не менш болючим залишається й питання визнання. За останні роки мою кандидатуру чотири рази подавали на орден "За мужність" ІІІ ступеня – і щоразу відмовляли з різних причин. Це все не про гроші… Це про те, щоб держава пам’ятала", – говорить Валерій Крушніцький.

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram