«Як би добре тут не було, хочуть додому»: як діти–переселенці звикають до життя в Чернівцях

Фото надала Ольга Ювченко

До останнього Оксана разом із родиною не наважувалася залишити рідні Суми. Там друзі, близькі, знайомі... Та коли в сусідній будинок влучила ракета, забравши людські життя, жінка зрозуміла: залишатися більше не можна.

Щойно завершився навчальний рік у доньок, родина переїхала до Чернівців. Хотілося одного – спокою, і щоб довкола не вибухало. Минув майже рік, відколи сім’я мешкає в Чернівцях. Доньки пані Оксани навчаються в одному з міських ліцеїв: старша – у сьомому класі, молодша – у третьому. Дівчатка вже знайшли нових друзів і загалом добре адаптувалися. Утім, сум за домом, однокласниками й рідними не минає.

Як адаптуються школярі–переселенці у Чернівцях і з якими труднощами стикаються, з’ясовував molbuk.ua



"Доньці звук ліфта нагадує гул "шахеда"

Пані Оксана зізнається: після переїзду більше хвилювалася за дітей.

"Я переживала, чи прийме клас, чи буде нормальне спілкування. Але, здається, більше хвилювалися ми, батьки, ніж самі діти. Для них головне – спокій. Бо там жити було дуже важко", – каже.

За словами жінки, адаптація не була легкою:

"Звичайно, важко. Це не наш дім, не рідне місто. Там залишилися всі – рідні, друзі, знайомі, однокласники, вчителі. У нас був чудовий клас, справжня шкільна родина. Батьки спілкувалися, діти разом відвідували майстеркласи, святкування. Тут цього дуже бракує – саме позашкільного спілкування. Але зараз для нас у пріоритеті спокійне життя і можливість нормально спати".

Оксана згадує пережите, ніби кадри з фільму:

"Старшу доньку треба було забрати із занять з англійської. У цей час збивали "шахеди". Їдеш в авто, читаєш молитви й одночасно говориш телефоном із молодшою, якій вдома самій страшно і для якої залишила двері квартири відчиненими, щоби могла швидко вийти у разі небезпеки. Потім зі старшою перебіжками, ховаючись за будинками й деревами, біжиш до авто, щоб дістатися додому.

В одному місці прилетіла ракета, в іншому "шахед" зніс будинок, пробив діру. Було багато загиблих. Ми це чули й бачили".
Пережите досі впливає на дітей.

"Донька досі боїться їздити в ліфті. Піднімається пішки на будь-який поверх, тільки б не користуватися ним. Її лякає звук, який нагадує політ "шахеда". Якщо все ж доводиться їхати, присідає і затуляє вуха".

Старшій доньці невдовзі виповниться 13 років. Жінка зізнається: за неї хвилювалася найбільше: "Я боялася, що буде важко. Але вона впоралася. Має гарний клас, поступово звикла. Сумує за домом, каже, що за можливості повернулася б. Але не скаржиться".
Нещодавно донька мала нагоду побачити своїх однокласників.

"Наш сумський клас восени їздив до Києва на екскурсію. Ми теж приїхали на зустріч. Донька була дуже щаслива, навіть плакала в потязі. І її друзі раділи зустрічі. Бо це – рідне…" – каже Оксана.

"Мамо, ти плачеш, бо війна..?"

Рівно чотири роки тому Ольга Ювченко разом із родиною переїхала до Чернівців із Херсона. Її доньці тоді було лише п’ять років, але вона добре пам’ятала рідне місто й дуже за ним сумувала – за домом, друзями, бабусею та дідусем. Самій Ользі теж було непросто, однак вона стримувала емоції, щоб не тривожити дитину.



З часом життя поступово налагодилося: донька пішла до дитсадка, знайшла нових друзів, а сама жінка поринула в роботу.





















Та спогади про рідний Херсон, де недалеко два моря, не відпускають і досі.



"Наша Аліса дуже добре пам’ятала Херсон. Упродовж першого року постійно згадувала його й плакала. Зараз це вже минуло, але тоді було важко і нам, і доньці", – розповідає Ольга.



Окремою темою для дитини довго залишалося море.

"Вона дуже сумувала за морем. У нас на Херсонщині їх два, і ми часто туди їздили. Ще донедавна Аліса запитувала: "Мамо, вже літо. А ми поїдемо на море?" Я пояснювала, що зараз воно далеко. Тепер уже не запитує, обжилася тут", – провадить жінка.



Ольга намагалася оберігати доньку від тривожних емоцій: "Пам’ятаю, коли вже приїхали до Чернівців, я вперше дала волю сльозам. Донька запитала: "Мамо, ти плачеш, бо війна і ми не можемо поїхати додому?" І тоді я зрозуміла, що мушу триматися – заради її спокою".



За словами жінки, діти дуже гостро реагують на стрес: "У Херсоні були випадки, коли сім’ї щовечора ходили в укриття, і діти настільки лякалися, що не хотіли виходити з дому, хапалися за двері. У декого навіть з’являлися проблеми з мовленням".

Попри свій вік, Аліса добре усвідомлювала, що відбувається.

"Вона казала: "Мамо, я знаю, що йде війна", –зітхає Ольга.

Родина зберігає теплі спогади про дім.

"Ми інколи дивимося відео, як донька їздила до бабусі з дідусем у село. Вона каже: "Якби не війна, я б так хотіла знову туди!" – зауважує Ольга Ювченко.



"Ці діти особливо потребують любові й тепла"

Директорка Чернівецького ліцею № 22 Леся Бабій запевняє: у закладі всі учні з родин переселенців змогли адаптуватися. Комусь для цього знадобилося більше часу, комусь – менше.


Фото з фб-сторінки Лесі Бабій

"Чернівці – особливий регіон, тут панує атмосфера толерантності. У нас є надійне укриття, тому діти почуваються в безпеці й не мають такого страху, як раніше. Вони потребують любові й тепла, хотіли, щоб їх "відігріли" – і ми це зробили", – каже директорка.
За її словами, є приклади успішної інтеграції не лише дітей, а й їхніх батьків у життя школи:

"Є випадок, коли спочатку мама-переселенка привела дитину до школи, а згодом сама почала тут працювати – викладає англійську мову. Її син навчається у сьомому класі, а наступного року до нас піде ще й молодший син".

Попри адаптацію, всі діти мають спільне бажання – повернутися додому.

"Як би добре їм тут не було, вони хочуть додому. Це дуже відчувається. Часто у розмовах згадують життя до переїзду", – каже Леся Ігорівна.

Нині у ліцеї, який налічує понад 700 учнів, навчається 47 дітей із родин ВПО. Директорка наводить приклад швидкої адаптації однієї з учениць:

"Нещодавно до нас у дев’ятий клас прийшла дівчинка родом із Донеччини. За два тижні вона повністю влилася в колектив: разом з однокласницями бере участь у шкільних заходах, допомагає. Це показово".

Водночас війна залишила свій відбиток.

"Були випадки панічних атак під час повітряних тривог, особливо в дітей, які приїхали в перші дні великої війни. Але з часом це вдалося подолати. У нас працюють психолог, медик, класні керівники. Ми приділяємо таким дітям особливу увагу", – каже директорка ліцею.

Деякі з дітей ВПО демонструють високі результати. Водночас не обійшлося без освітніх втрат.

"Є діти, які добре навчалися, але через війну, дистанційне навчання або його відсутність, зміну шкіл втратили частину знань. Це позначається на якості освіти. Ми працюємо над тим, щоб подолати ці прогалини, хоча це непросто – втрачено і час, і можливості".
Окрему увагу приділяють і мовному питанню.

"Деякі діти спочатку не спілкуються українською. Вони не винні – це мова їхнього середовища. Але, перебуваючи в українськомовному колективі, поступово переходять на українську. Це природний і поступовий процес", – каже освітянка.

Головне, підсумовує Леся Бабій, щоб кожна дитина почувалася захищеною. І саме це в ліцеї намагаються забезпечити передусім.

Коментар фахівця

"Найважливіше не жаль, а щирість, спокій"

Оксана СИРОТЮК, заступниця директора з виховної роботи Чернівецького ліцею № 9, психологиня:



"Зі свого досвіду можу сказати: діти з родин внутрішньо переміщених осіб адаптуються по-різному. Але здебільшого значно швидше, ніж очікують дорослі. Діти навіть під час війни – це діти. Велике значення має атмосфера в класі, підтримка вчителів і найголовніше – формування першого досвіду прийняття в новому колективі.

На початках такі діти часто насторожені, стримані, інколи замкнуті.

У практиці траплялися випадки, коли дітям було особливо складно: вони довго не вливалися в навчальний процес. Найважливіше з такими дітьми – це не жаль, а щирість, спокій і прийняття. Не варто тиснути та прискорювати. Треба дати час, бути уважними до їхнього стану, створювати відчуття безпеки. Доброзичливе слово, залучення до спільних активностей, підтримка однокласників – усе це працює краще за будь-які методи.

Надзвичайно важливо сприяти соціалізації таких дітей: залучати їх до спільних проєктів, командних завдань, доручень, ініціатив класу чи школи. Особливо ефективною для підлітків є участь в учнівському самоврядуванні класу чи ліцею, навіть у невеликих ролях. Це допомагає дитині відчути свою значущість, корисність, включеність у життя колективу – відчуття "я тут свій / своя".

Наприклад, у нашому ліцеї маємо цікаву практику – залучення дітей ВПО до участі у театральних виставах. Невеликі ролі або участь у підготовці допомагають розкритися, відчути підтримку команди".

Статистика

За інформацією ЧОВА, станом на кінець 2025 року на Буковині проживало близько 75 тисяч ВПО, з них 36 тисяч – діти.

Матеріал створено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" у рамках угоди з Європейським Союзом.

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram