«Стану на протез і зроблю величезний торт»: буковинка розвиває власну справу та веде блог

Буковинка Людмила ЧОРНА – не лише любляча мама та дружина, а й професійна кондитерка. Разом із чоловіком вони розвивають улюблену справу, а для душі жінка веде блог у соцмережах. Та в жовтні 2025 року сталася трагедія, яка розділила життя Людмили на "до" і "після".

Про це йдеться у публікації "МБ".

"Це моя така віддушина"

У Косові на Івано-Франківщині Людмила Чорна разом із чоловіком відкрили майстерню кераміки та кави. Каже, що це справа всього її життя.

"Мій чоловік – гончар. Це в нього виникла ідея створити кав’ярню, де можна ще й виготовляти глечики. Це сподобалося відвідувачам. Так ми популяризуємо українську культуру, адже косівська кераміка занесена до нематеріальної спадщини ЮНЕСКО", – розповідає жінка.

Згодом у пари виникла ідея створити ще й кондитерську. Коли Людмила була в декреті, вона ночами розстеляла ковдру на підлозі, щоб син поруч грався, й могла до четвертої години ранку на кухні випікати різноманітні десерти.

"Якось приходить мій тато і каже: "Може, ви вже зробите щось, де можна нормально пекти?". Так і відкрили кондитерську в Черешеньці", – розповідає підприємиця.

Жінка каже, що вона дуже любить гори, тому мріє відкрити ще одну кав’ярню в Яремчі.

"Коли на роботі дуже багато всього, а хочеться перепочити, я думаю: треба зробити щось натхненне для людей, щоб вони прийшли й розслабилися. Ідеї приходять самі: артвечори, писанкарство, майстеркласи з кераміки, ліплення... Торік організували дегустацію пасок під час уроку з писанкарства", – розповідає вона.

Та в жовтні минулого року сталася страшна аварія.

"Опускаю погляд – а в мене дві кросівки"

Того дня жінка їхала за кермом свого авто. У багажнику був кенді-бар, який вона везла замовникам.

"Найобразливіше, що коли ти їдеш швидко, то все добре. А я їхала сорок, просто щоб ті тортики довезти обережно – і сталося так…", – зітхає Людмила.

Тією ж дорогою їй назустріч їхав чоловік на лісовозі. Він неналежно закріпив причеп. Через ями на дорозі причеп відірвався та протаранив авто Людмили. Жінку у важкому стані доправили до лікарні на Буковині. Хірургам довелося ампутувати їй ногу.



Сьогодні Людмила ходить на тимчасовому протезі.

"Нашою помилкою було те, що після ДТП ми поїхали до Львова лише через півтора тижня. Просто не знали, куди їхати. Далі – операція за операцією. Усього їх було сім. Щоразу, коли ти лягаєш на операційний стіл, не знаєш, скільки ноги відріжуть – чи залишиться коліно, чи ні. Це пекельний біль. У мене є дитина, але з пологами це навіть не зрівняти", – пригадує вона.

Реабілітація минала важко. Досі, коли жінка виходить із авто, їй потрібно кілька хвилин постояти на місці через біль.

"Кажуть, що з часом цей біль мине. Нога набере свою форму. Вона зараз, до речі, дуже швидко зменшується. Але буде акуратний протез", – зауважує вона.

На протез Людмила вперше стала в березні цього року. Пригадує, що тоді навіть не відчула болю, адже була щиро рада.

"Я йду, опускаю погляд – а в мене дві кросівки, я стою рівно. Вирішила, що не поїду зі Львова, доки не навчуся ходити на підборах", – каже жінка.

"Життя не закінчується"

Нині Людмила активно розвиває свій блог в Instagram. Вона почала його вести ще за рік до ДТП. Там переважає контент, пов’язаний із кондитерською справою.

"Перші дні після аварії було багато тривожних думок. Потім я почала жити думкою: от стану на протез і зроблю величезний пінопластовий торт. І буду на протезі по ньому вилазити – і це буде моє перше відео", – розповідає вона.

Згодом на одній із вулиць Львова її зупинив блогер, який показує образи людей. Це і стало початком повернення.

"Хочу показати в блозі, щоб люди не боялися. Немає руки чи ноги – життя не закінчується, воно триває. Спочатку важче, буде боліти, але я це знала. Проте й і знала, що обов’язково буду ходити. І хоч я не пішла на третій день, проте постійно одягала протез хоча б на півтори-дві години", – каже вона.

Блог жінка веде для душі, щоб надихати людей.



"Зараз такий час, що багато людей має проблеми. І цього не варто боятися. У мене є сильна підтримка – чоловік і син. Вони мене надихають. От на одному з тренувань мені було дуже важко, сильно боліло. Аж раптом Микола привозить сина, я його бачу – і починаю йти. Терапевт каже: "Ти куди? А милиці?". Бо ще не можна ходити без милиць, щоб не навантажити кістку. А я навіть і не задумувалася, що вже йду", – каже Людмила.

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram