«Якщо не ми, то хто?» Історія полеглого героя з Буковини Володимира Федорняка

Володимир Федорняк родом із Вашківців на Вижниччині. Мав багато планів на майбутнє. Піклувався про родину, їздив за кордон. Та коли в лютому 2023 року прийшла повістка, не вагався ні хвилини і доєднався до лав ЗСУ. Служив водієм стрілецької роти 55 окремої артилерійської бригади імені генерал-полковника Олександра Башкирцева.

Про це ідеться у публікації "МБ" від 2 квітня, пише molbuk.ua



"Якщо не ми, то хто?"

Мати відмовляла: "Володю, може, б ти не йшов?". Він відповідав: "Якщо не ми, то хто? Я маю йти. Це на якихось два-три місяці. Все буде добре, війна закінчиться – і я повернуся".

Та сталося інакше. 27 липня 2023 року, саме на свій день народження, старший солдат Володимир Федорняк отримав важке поранення поблизу міста Кремінна на Луганщині. А за кілька днів помер у госпіталі. Йому було 32 роки...



Поховали захисника шостого серпня у рідних Вашківцях.

"Вибачте, – каже мати Марія Добренько, витираючи сльозу. – Дуже тяжко це згадувати. Коли в лютому синові надійшла повістка, він пішов не роздумуючи. Відбув військове навчання. А далі я й не знала, де саме він служить. Ніколи нічого не розповідав, скільки не запитувала. Лише заспокоював: "Мамо, не хвилюйся, все буде добре".

Коли Володю поранило, мені переказали, що він у госпіталі в Дніпрі у важкому стані. Як уже потім дізналася, вони з хлопцями їхали на позицію, відбулося пряме влучання в машину, осколок залетів синові під бронежилет... Проте мене запевнили, що з Володею все буде добре", – згадує пані Марія.


Фото: Чернівецька ОВА

Жінка жила надією, що син одужає. Та за кілька днів надійшла страшна звістка.

"Їхала велосипедом – і тут дзвінок. Телефонував хтось із побратимів сина. Двічі зв’язок обривався. Нарешті запитали: "Ви мама Володимира?" Кажу: "Так". "Ваш Володя двохсотий". Я скрикнула: "Цього не може бути! Він поранений!" На жаль, це таки виявилося жахливою правдою. Другого серпня мені принесли сповіщення, що сина нема..."

"Як мені бракує мого Володі..."

Після похорону, трохи оговтавшись, мати розпитувала побратимів про обставини загибелі сина.

"Один із них, Владислав, ніс пораненого Володю на руках. Син тоді його попросив: "Владе, зроби так, щоби моя мама поховала мене вдома". Він розумів, що помирає... Ми й справді поховали сина в рідному містечку. Знаю, що це неможливо, але так хочу його обійняти..." – плаче жінка.

Пані Марія виховувала сина сама з трьох років.

"Так вийшло, що ми з чоловіком розлучилися. Володя був моєю надією, опорою, підтримкою. Маю ще меншого сина, на 18 років молодшого від Володі. Ним тепер і живу. Буває, так стає важко, коли настає година, о котрій старший мені завжди телефонував. Я підсвідомо чекаю його дзвінка. Молодший заспокоює: "Мамо, я до тебе подзвоню! У тебе є я!"

Я зітхаю: "Ех, синочку, я така щаслива, що маю ще тебе, але як мені бракує мого Володі...".



Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram