Дядя Міша про свій другий день народження та мрії: історія бійця Нацгвардії з Буковини

До війни життя чернівецького гвардійця сержанта Михайла Волошана було пов’язане із землею та працею. Тракторист-машиніст за освітою займався садівництвом – вирощував яблуні та груші, працював у своєму господарстві. Ростив дітей та мріяв про онуків.

Про бойовий шлях захисника розповідає Військова частина 3113 Національної гвардії України.



24 лютого 2022 року його розбудив телефонний дзвінок від сина, який служив у Вінниці. Той ніколи не телефонував серед ночі, тому Михайло одразу відчув, що сталося щось незвичайне.

"Тату, війна почалася, – сказав він. Спочатку важко було повірити. Та коли ввімкнув телевізор і вийшов на двір, сумнівів не залишалося: Україну атакували ракетами по всій території. Тоді прийшло розуміння, що це не на день і не на два. Масштаб ударів свідчив про інше – війна буде довгою і важкою", – згадує нині сержант.

Уже на третій день після початку повномасштабного вторгнення Михайло приєднався до лав Нацгвардії, де раніше проходив строкову службу. Довго не роздумував – одразу з’явився до військкомату. Наступного дня його разом з іншими добровольцями направили до навчального центру. Каже, повернення до війська у найвідповідальніший момент для держави було природним кроком.

Свій позивний він не обирав сам. Спочатку хотів, щоб його називали Механіком, але не прижилося. Побратими швидко почали звертатися до нього просто – Дядя Міша. Так воно й закріпилося.

Молодші бійці часто приходили до нього по пораду чи допомогу. Якщо комусь щось було потрібно – спорядження, інструмент чи просто рішення проблеми – знали, до кого йти. "Підемо до Дяді Міші – він щось придумає", – казали між собою.

Михайло став сержантом із матеріального забезпечення. Згадує, що хлопці часто ставляться до нього не просто, як до побратима, а радше як до старшого наставника – до людини, яка завжди підтримає, порадить і ніколи не відмовить.

"Через різницю у віці часом відчуваю себе поруч із хлопцями майже, як батько. Тому позивний Дядя Міша для мене став символічним", – говорить гвардієць.

Він згадує перший бойовий вихід: це був Серебрянський ліс. Виїзд, ніч, на тій ділянці тривали особливо запеклі бої. Майже весь особовий склад роти підняли по тривозі. На базі залишилося лише кілька людей, а решта вирушили в ліс, де противник намагався прорвати оборону
.
Першим завданням Михайла разом із побратимами була робота в резерві: доставляли боєкомплект, провізію, допомагали підрозділам на позиціях. За час служби гвардієць побував на різних напрямках, під Лиманом і Покровськом. Різниця дуже відчутна.

💬 "У Серебрянському лісі було легше хоча б тому, що ліс давав укриття. Там можна було швидше облаштувати позиції, було більше можливостей сховатися, логістика працювала безпечніше. Але з часом війна змінилася. Якщо раніше FPV-дрони з’являлися кілька разів на день, то тепер їх більше в десятки разів. На Покровському напрямку – це постійна загроза", – резюмує сержант.

Один із випадків Дядя Міша називає своїм другим днем народження. Того разу через ворожі обстріли майже тридцять бійців опинилися в одному невеликому бліндажі. Окрім людей там ще зберігався боєкомплект, вагою майже тонну.

У цей момент почався сильний обстріл. Снаряди падали поруч один за одним. Укріплення ще трималося, але було зрозуміло: якщо наступне влучання буде точнішим – укриття може не витримати. Дядя Міша організував людей, і всі успішно перебралися в інші укриття.

Найбільше на війні Михайла Волошана здивувало те, як змінюються люди. Він говорить, що спочатку бійці бояться кожного звуку – і це природно. Присідають від будь-якого шелесту, уважно прислуховуються до всього. Але з часом страх притуплюється. Людина перестає реагувати на вибухи й кулі.

Завжди з собою сержант носить хрестик та образок. Каже, що на війні віра відчувається інакше – особливо щиро. І цей внутрішній спокій та світла посмішка допомагають йому по-батьківськи турбуватись про інших та заспокоювати побратимів самим поглядом. Попри всі труднощі, були й моменти, які допомагали триматися. Гвардійці грали на гітарі, співали українські пісні, ділилися досвідом. Просто сиділи й говорили.

"Після повернення з позицій, у ті нечасті періоди перепочинку та тиші, ми збиралися разом, як одна родина. Такі вечори допомагали відволіктися й відчути, що поруч особливо близькі люди, життя триває", – розповідає гвардієць.

Під час відновлення знаходили час для футболу чи волейболу. Це були короткі моменти мирного життя серед війни.

"Колись здавалося, що війна на сході країни – це щось далеке. Як і багатьом людям у тилу. Але тепер розумію, що будь-які суперечки між українцями лише допомагають ворогу. Тому найголовніше – підтримувати один одного, бути однією міцною родиною українців, і поважати тих, хто зараз на передовій. Хоч добровольці, хоч мобілізовані – ми всі стали частиною спротиву, багато хто ще з 2014 року, і ми дуже цінуємо й тих українців, які приєднуються до наших лав зараз, бо лише разом ми можемо щось змінити", – каже Дядя Міша.

Нещодавно гвардійця-добровольця відзнакою Президента "За оборону України". Його мрії прості: вигнати ворога з української землі. Дочекатися закінчення війни. А потім повернутися до того, чим займався майже тридцять років – до садівництва на рідній землі, яку нікому не віддасть.

"Хочу провести звичайний день із родиною: піти на природу, розпалити мангал, поговорити, відпочити разом", – мріє гвардієць.

Бо для нього, як і для багатьох військових, які в минулому були цивільними, родина залишається найбільшою цінністю. Тими, заради кого і стають добровольцями.

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram