«Поки б’ється моє серце, я віритиму»: буковинка вже четвертий рік чекає чоловіка з полону

Фото надала Інна Руснак

Інна Руснак – журналістка, поетеса з Буковини та дружина військового Павла Балахтаря, який уже четвертий рік перебуває в російському полоні. Усі ці роки жінка чекає коханого і вірить, що він якнайшвидше повернеться.

Свій біль Інна вилила на сторінках щоденника. Розмовляла з чоловіком, розповідала йому про все-все. Так їй ставало легше, наче й справді Павло чув її за тисячі кілометрів у страшній російській колонії. Врешті мисткиня видала написане книгою "Постараюсь вернутися додому" (щоденник війни) невеликим накладом – триста примірників.



Каже, їй важливо було підтримати родини, у яких схожа ситуація. Щоби вони відчули, що не самі у своєму горі. Та й загалом щоб усі люди читали і розуміли, що війна не десь далеко, а поряд.

Про понад три роки нестерпного очікування, що доводиться переживати військовополоненим та їхнім родинам, Інна Руснак розповіла "МБ", пише molbuk.ua



"Багато хлопців не витримує..."

Павло Балахтар із перших днів повномасштабної війни служив у 97 батальйоні 107 бригади тероборони. Зв’язок із ним обірвався у січні 2023 року під час запеклих боїв на Харківщині. Спочатку вважався зниклим безвісти.



Та невдовзі в мережі з’явилося відео, де чоловік розповідає, що потрапив у полон. Відтоді не минало й днини, щоб Інна не шукала бодай якоїсь звістки про коханого, не намагалася врятувати його від пекельних мук.

"15 січня минуло три роки, відколи мій чоловік у полоні. Півтора року в мене фактично не було жодної інформації про нього. Через два тижні після зникнення Павла з’явилося відео з ним. Попри це, російська сторона спочатку відмовлялася визнати його полоненим. Та врешті через Міжнародний Комітет Червоного Хреста ворожа сторона підтвердила, що чоловік у полоні", – розповідає Інна.

Про це свідчили й оповіді побратимів, які повернулися з ворожої неволі.

"Через півтора року зі мною зв’язався звільнений із полону, який бачився з моїм чоловіком в слідчому ізоляторі. Відтак знову тиша. Лише в червні 2025 року, коли почали відбуватися масштабні обміни, зі мною сконтактувався ще один звільнений із полону, який перебував в одній камері з моїм чоловіком. Він розповів, що Павло зараз в одній із найстрашніших російських колоній суворого режиму.

Не певна, чи варто описувати те, що там відбувається. Багато хлопців не витримує тих катувань. Павло просив побратимів не розповідати мені всіх подробиць. Та все ж я дізналася, що він у жахливому стані, схуд на сорок кілограмів", – каже Інна.

"Кожен обмін дає надію"

Жінку здивувало, чому її чоловік – звичайний тероборонівець, який до мобілізації не мав жодного стосунку до війська, – раптом опинився в колонії суворого режиму.

Буковинка згадує, яким щасливим було їхнє життя до великої війни. Пара разом уже майже 20 років. Жили душа в душу. Павло став для Інни всім: коханим, найкращим другом.



Працював електромонтажником у будівельній фірмі. Підзаробляв додатково на ремонтах.

Повномасштабне вторгнення застало його в Києві на курсах підвищення кваліфікації. Чоловік планував вступити до будівельного вишу. Але однієї миті все змінилося.

Інна каже, що відчуває тісний зв’язок із чоловіком. Часто бачить його у снах, де розмовляє з ним. Живе від обміну до обміну, бо кожен із них – це надія якщо не побачити коханого, то бодай отримати якусь звістку про нього від звільнених бійців.

"На жаль, зараз обмінів немає. Останній відбувся торік у жовтні. Через це вже часом руки опускаються. Бо з кожним обміном жевріє якась надія", – каже Інна.

"Здавалося, чоловік і справді читає мої листи"

Тугу та біль жінка виливала на папері. Так з’явилася книга "Постараюсь вернутися додому" (щоденник війни).

"Я ще віддавна писала й публікувала вірші. Коли ж чоловік пішов до війська, залишилася сама. Було лячно, тривожно. Та кому розповіси про свої страхи, коли всім і своїх вистачає? Тож писала про все наболіле в щоденник. Від цього ставало легше.

Коли чоловік потрапив у полон, почала звертатися у своїх записах до нього. Розповідала, як минає мій день, що зі мною відбувається, просто говорила з ним. І це давало таке внутрішнє заспокоєння, наче Павло й справді читає мої листи. Частину щоденника довірила сестрі. Вона запропонувала сформувати його в книгу, яка стала б певною підтримкою родинам, що проживають схожі моменти. Я наважилася на цей крок. Так з’явилася моя книга", – пояснює авторка.



Книгу Інна видала власним коштом. Частину роздала в бібліотеки, решту – на продаж. Виручене витратить на реабілітацію коханого. Тільки швидше повернувся б...

"Скільки б часу не минуло, у мене залишатимуться віра і надія на повернення чоловіка. Вони тримають мене, попри те, що іноді взагалі немає сил жити, – зізнається. – На сьогодні ми зробили все, що могли. Подали запити до всіх можливих інстанцій. Три роки виловлюємо будь-яку інформацію від звільнених побратимів. Я постійно розповідаю про чоловіка у своїх соцмережах, щоби люди не забували його і таких, як він.

Павло Балахтар не забутий, ніхто з військових не забутий. І поки б’ється моє серце, я чекатиму на коханого..."



Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram