«Прокидаюся, а на порозі картопля, молоко»: керівниця музею Луганщини – про гостинність буковинців

Фото надала Марина Провоторова

Письменниця та голова громадської організації "Спільнота митців Арт Гвард і Я" Марина ПРОВОТОРОВА народилася у Сіверськодонецьку на Луганщині. У перший день повномасштабної війни виїхала з рідної області.



Уже під час війни стала директоркою краєзнавчого музею Новоайдарської селищної ради. Хоча сама будівля залишилася на тимчасово окупованій території, та з музею вдалося вивезти цінну автентичну колекцію народних костюмів Новоайдарщини кінця 19 – початку 20-го століть. Зараз колекція перебуває на підконтрольній Україні території і чекає кращих часів.


Виставка "Врятована спадщина" у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї

Марина Василівна нині проживає у Чернівцях. Тут веде соціальні проєкти для ВПО та місцевих.

Про те, як почати життя спочатку на новому місці і водночас ще й інших підтримувати, а також що подобається на Буковині, Марина Провоторова розповіла "МБ", пише molbuk.ua



"Поруч були люди, які допомагали"

"Перша моя освіта – вища технічна. Майже 15 років я працювала на підприємстві "Азот" у Сіверськодонецьку провідним інженером-програмістом. Після 2014 року у нас почали відбуватися негативні зміни в регіоні, і на підприємстві зокрема. Тоді я вже отримала другу вищу освіту за фахом "Журналістика", бо завжди мала хист до літературної творчості. Відтак перейшла до Луганської ОДА, яка тоді вже перемістилася з окупованого Луганська до Сіверськодонецька. Працювала в управлінні культури, згодом – в обласному архіві.


Копія головного убору з "твєтками" з колекції музею

Далі вступила до аспірантури за спеціальністю "Культурологія". Було складно поєднувати державну службу і навчання. Тому вирішила більше часу присвятити науковій роботі. Тоді мешкала за містом, у Новоайдарському районі. Влаштувалася до сільської школи вчителькою початкових класів. Це було у вересні 2021 року. Коли ж почалася велика війна, школа припинила навчання, а я виїхала першого ж дня. Не плекала надії на нормальне життя там, бо всі ми ще з 2014 року бачили, як розвиваються події. А у 2024 році мені запропонували очолити музей", – розповідає мисткиня.



"Не мала розуміння, як далі бути. Але життя триває, тож потрібно було знаходити себе у нових обставинах", – каже.

На Буковину пані Марина поїхала навмання. Шукала місце, де їй дадуть якийсь прихисток. Такий знайшовся в селі Малий Кучурів.

"У Малому Кучурові мене дуже тепло прийняли. Залишилися світлі спогади про це село, його мешканців. Я жила в приватному будинку. Без побутових зручностей, але на фоні того, що відбувалося в країні, це дрібниці. Головне, що поруч були люди, які допомагали. Бувало, прокидаюся, а на порозі – картопля, свіже молоко. Місцеві приносили. Навесні я там навіть розсаду і городину виростила. Про всяк випадок посіяла більше розсади томатів, раптом щось не прийметься. І стільки виросло, що я потім її сусідам роздавала!" – усміхається.


Власна городина у Малому Кучурові





"Щоби люди пам’ятали, що Луганщина – це Україна"

У перші ж дні життя на Буковині Марина Провоторова потрапила до кола місцевої культурної спільноти. Познайомилася з працівниками обласної наукової бібліотеки, її залучали до різних заходів.



"Започаткували гурток "Ми зшиваємо Україну" для дітей-переселенців. Понад рік влаштовували різноманітні майстерки. До них охоче долучалися як дітки, так і батьки. Поступово активність згасла, бо багато людей повернулося до своїх міст. На той час я вже мала знайомих, друзів у Чернівцях. Тож вирішила відновити діяльність своєї громадської організації, фокус якої – на мистецтві, культурі, захисті культурної спадщини. Також приділяємо увагу підтримці людей з інвалідністю. Цьому присвячена соціальна майстерня "Крила краси". Пізніше створили "Творчу майстерню соціальної згуртованості" – не лише для людей з інвалідністю, а й для ВПО та місцевої громади".


Проєкт "Горнятко нового життя"

До великої війни про Луганщину мало знали. Зараз хотілося б це виправити, каже Марина Провоторова.

"Усі знають рядочки з вірша Володимира Сосюри "Любіть Україну". Та мало кому відомо, що свої дитячі роки поет провів на Донбасі.
Плануємо публікувати на сторінці музею інформацію про наших видатних людей. Наприклад, відеоролик про Ксенію Харченко-Лихачову – незвичайну майстриню з Луганщини, яка випередила свій час. Ще на початку 20-го століття вона створила майстерню з пошиву одягу, до неї по костюми приїздили звідусіль. Костюми її – перші в нашій музейній колекції. Хочеться більше таких відеороликів, щоби люди пам’ятали, що Луганщина – це Україна. Це так само багатонаціональний край, прикордонний регіон. А ще мені дуже відгукується щирість і справжність буковинців, готовність підтримати, допомогти", – додає мисткиня.



Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram