«Багато разів прощався з життям»: освітянин-воїн із Буковини майже пів року пробув на позиціях у напівоточенні

Фото надав Юрій Чубрей

"Ось тут я на початку служби. Бачте, який кремезний, міцний. 130 кілограмів! А це ми зайшли на позиції, звідки змогли вийти аж через 151 день. Уявити собі лише! Я час від часу фотографувався, щоби подивитися, як змінююся. Тут я на п’ятдесятий день на позиціях. Якби знав тоді, що доведеться протриматися ще сто днів! Бачите, вже схуд, очі запалися, борода відросла. Зверніть увагу, чим її розчісую. Патроном! Трохи гумору: ранішні процедури – витирання вологими серветками. І кава – засипаю з пакетика сухі гранули просто в рот, за ними – цукор. Води мало, її шкода на каву, економимо", – військовий показує фото та відео свого майже піврічного перебування на позиціях. Ці кадри швидше б годилися для фільму про війну. На жаль, це не кіно, а пережиті реалії.








Буковинець Юрій ЧУБРЕЙ до 2022 року очолював відділ освіти, культури, молоді та спорту Глибоцької селищної ради. Географ за освітою, він свого часу працював учителем географії, потім – в екоінспекції.



Коли ж почалася війна, спочатку допомагав переселенцям, згодом пішов на фронт. На той час йому було 52 роки. У війську за хоробрість, відвагу отримав позивний Сармат.

У травні цього року воїну разом з побратимами довелося пробути у напівоточенні на позиціях поблизу міста Покровськ на Донеччині понад 150 днів. Щодня їм загрожувала смертельна небезпека. Бували дні, коли доводилося обходитися взагалі без їжі та води.
Лише недавно, на початку жовтня, їхній групі вдалося вийти з оточення. Це справжнє диво, що наших військових у відкритому полі не засікли ворожі дрони. Пан Юрій переконаний: їх урятував Бог.



Зараз воїн перебуває на реабілітації. Про пережите розповів molbuk.ua

{banner_reklama}

"Головне – не впадати у відчай"

"Коли почалася війна, я з хлопцями відразу пішов до ТЦК. Багато нас тоді таких було. Мені сказали, що я поки що непотрібний. Мовляв, раніше не служив, військового досвіду не маю. Тож залишився на своїй посаді. Мені доручили опікуватися переселенцями. Ми розгорнули в наших закладах освіти пункти і зустрічали там людей. Словом, робили все можливе, щоби покращити умови для людей. Рік я так пробув. Але дуже багато друзів пішли воювати, тож я вирішив, що більше користі принесу на фронті. Бачив, що люди втомлені, швидко закінчуються, їх треба замінювати, а ротації нема. Тож пішов", – каже Юрій Чубрей.

Захисник служив командиром взводу стрілецької резервної роти підрозділу Нацгвардії України. На Донеччині їх прикомандирували до бригади "Червона калина".



Під час другого виїзду на бойове завдання Сармат потрапив у саме пекло.

"Як зайшли на позиції, так пробули там п’ять місяців. Днями отримали радісну новину: наші хлопці, які там ще залишалися, нарешті вийшли з оточення! Вони взагалі провели на позиціях по 170 днів", – каже пан Юрій.

Їжу захисникам скидали "Вампірами" – великими дронами, які могли доставити по 12-15 кілограмів провізії. Іноді через ворожі обстріли дрони не могли дістатися позиції, і воїнам доводилося по кілька днів сидіти без їжі та води.



"Наш щоденний раціон на трьох осіб становив півкілограмову консерву, шматок хліба і по 500 грамів води. Якщо був гас, ми заварювали чай. Коли прибувала посилка – на тиждень мали вже що їсти та пити. Головне, щоби була вода. Бо часом пляшка з водою, яку кинули з дрона, розбивалася з висоти. Тоді було сутужно. Отак і прожили п’ять місяців. Лише один раз знайшли вбитого москаля, який мав із собою воду. У всіх решти знаходили лише цигарки, шоколадки, консерви. А в аптечках – наркоту – бачив на власні очі", – каже Юрій Чубрей.

Щодня на захисників чигала небезпека. Але щось берегло.

"Якби не Бог, я б звідти живим не вийшов. Ми вже багато разів прощалися з життям. Якось до нас у бліндаж залетів FPV-дрон, він вибухнув, але ніхто не отримав поранення. Іншого разу нам закинули в бліндаж пару гранат. Одна з них зупинилася просто біля моїх ніг і не вибухнула. Нас тоді весь день бомбили, від ранку до вечора. Наш бліндаж таки згорів наступного дня, але ми вже втекли з нього", – згадує пан Юрій.

Військових кілька разів намагалися захопити в полон.

"Але ми дали бій. Тоді мені кулею роздробило палець. Загалом за місяць я отримав шість поранень різного ступеня. На щастя, всі інші хлопці цілі. Якось усе це витримав, із Божою допомогою. Головне – не впадати у відчай. У мене Біблія скачана у телефоні. Ми навчилися заряджати телефони від відпрацьованих батарейок у раціях. По черзі читали псалтир, Новий заповіт, молилися. Були такі моменти, коли я впадав у відчай. Просив Бога: "Даруй мені швидку смерть, бо я не витримаю цього". Але Бог казав: "Ще рано". Хлопці також падали духом. Казали: "Ми всі помремо, нас усіх вб’ють!". Заспокоював їх. Був із трьох найстаршим. Одному – 45, іншому – 22, узагалі пацан. Хоч я і не мав досі військового досвіду, усього навчився вже на фронті, але мене ще рятувало те, що колись активно ходив у гори", – розповідає Юрій Чубрей.

Нарешті одного дня пролунав наказ виходити з позицій.

"П’ять місяців ми чекали, поки нас виведуть. Виходили два дні. У цей період ми найбільш вразливі. Могли нарватися на засаду, нас могли засікти дрони, і ніде від них сховатися в чистому полі. Першого дня пройшли 15 кілометрів, другого – понад 20. Щастя, що чужі дрони нас не бачили. При цьому не було дощу, погожа днина. Це справжнє диво! За нами виходили ще дві групи. Одна – вдало, друга, на жаль, ні..." – зітхає захисник.

"Іноді для щастя достатньо ковтка води"

Росіяни нас переважають дронами. І потроху окуповують село за селом.

"Село, в якому ми перебували, москалі фактично вже забрали. Там складна ситуація. Якийсь час ми також жили в місті Білозірка, воно досить далеко від Покровська. Але вже і того міста нема, його розстріляли КАБами. Добропілля теж бомблять конкретно.
Ми вбиваємо багато росіян, їхні втрати значно більші, ніж наші. Але й вони вже навчилися: ходять невеликими групами, по двоє-троє. І дронів незліченна кількість. Відбитися від них складно. Бо щойно вони нас засічуть, відразу прилітає цілий їх рій і починає гатити".

Військо зараз тримається значною мірою на добровольцях, які пішли в перші дні війни. Чимало з них – люди 45 плюс. Молодих, каже Юрій Чубрей, менше.

"Ті, хто має бізнес, гарну роботу, різко стали хворі або десь виїхали. Я теж маю що захищати, я не бідна людина. У мене двоє дітей, маєток, машина, добра робота. Міг не йти в армію, займатися педагогічною діяльністю, і ніхто б мене не засудив. Та я знав, що маю бути на фронті. Це обов’язок кожного чоловіка.

Вибір невеликий: не хочеш воювати у своїй армії – будеш у чужій. Але воювати точно будеш. Бо москаль не зупиниться. І не треба вмирати за країну. Треба за неї вбивати ворога. Не вб’єш ти – вб’ють тебе, – зауважує Сармат. – Я не жалкую, що пройшов це. Усе, що нас не вбиває, робить сильнішими. Багато цінностей переосмислив. Насправді для щастя не так уже й багато треба. Іноді достатньо ковтка води".



Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram