«Українці – не лише жертви, а й переможці»: Любка – про новий роман, передані фронту авто й літературу

Фото molbuk.ua

У Чернівцях у рамках Міжнародних поетичних читань Meridian Czernowitz відбулася презентація роману поета, прозаїка, перекладача Андрія Любки "Вечір у Стамбулі". Це справжня шпигунська історія, сповнена небезпечних пригод і неочікуваних поворотів. Сюжет тримає в напрузі до останньої сторінки.

"Ця книжка сталася завдяки тому, що минулого року я зламав ногу. Аби не вити з нудьги в замкненому просторі своєї кімнати, я почав уявляти прекрасне місто, залиті сонцем узбережжя Босфору і небезпечну історію, у яку потрапляє український письменник", – поділився автор.

Андрій Любка відомий не лише своєю літературною діяльністю, а й волонтерством. Десятки разів він їздив на схід і південь України й передав сотні авто бійцям ЗСУ.

Про війну, літературу та волонтерство митець розмірковує в інтерв’ю "МБ".



"У нас команда людей без посад і зарплат"

– Андрію, ти зараз більше письменник чи волонтер?

– Якщо у 2022 році я на 98 відсотків був волонтером, який експлуатує своє літературне реноме, щоби влаштовувати збори, працювати з аудиторією й купувати машини для війська, то вже з 2023 року історія про те, що я тепер лише волонтер, а не письменник, стала більше кокетством. Я написав книжку "Війна з тильного боку", потім із донькою створив дитячу книжку. А минулого року – художню книгу. І це щось узагалі таке нове. Бо я не хотів писати шпигунський роман, у мене взагалі був контракт на книжку про війну. Але насправді я дуже втомився. Хай там як, волонтерство – не моя сфера. Це просто важкий обов’язок, який виконуєш уже четвертий рік.

Так сталося, що я зламав ногу і завдяки цьому вирішив, що це пауза в житті. Дружина тоді сказала: "Це життя тобі дало знак, що треба зупинитися". Бо, справді, було дуже багато руху, поїздок.

Тож вирішив, що напишу художню книжку, яку б хотів прочитати влітку, коли гуде в голові й на щось серйозне немає сил. Так з’явився мій шпигунський роман.

– Судячи із кількості переданих фронту машин, волонтерство нікуди не поділося і потребує чимало часу.

– Так, невдовзі вже буде чотириста машин. Це приблизно 20 мільйонів гривень на рік. Загальна сума – близько двох мільйонів доларів.Справді, волонтерство забирає час щодня. Це машини, на які треба зібрати гроші, пригнати в Україну, зробити документи, відремонтувати, знайти водіїв, поїхати на схід України. Але процес уже налагоджений, у команді є відповідальні люди.

– Багато хто волонтерить, проте не так успішно, як ти. У чому твій секрет?

– По-перше, я завжди про все звітую. От машина приїхала, відремонтована, пофарбована, от вона поїхала. Весь час ми залучаємо нових людей. Сашко Бойченко (літературознавець із Чернівців, – авт.) з нами їздив на схід, інші. Я не створив фонду, наприклад, Андрія Любки. У мене немає якоїсь організації, структури. Просто є команда людей, які допомагають, але в ній немає посад чи зарплат. Це реально волонтерство.

Фонд – це круто, але водночас він трохи відлякує. Бо створює ілюзію: ага, ця людина вже працює на свій імідж. Отже, буде йти в політику чи ще кудись. Дев’яносто відсотків зборів – надходження через фейсбук. У мене є графік постів на тиждень наперед. Коли купую машину, то публікую про це допис увечері, коли найбільше читачів.

Загалом волонтерство – це класна історія. І вона мені важлива. Коли виступаю за кордоном, це моя головна тема. Я практично не розповідаю про свої книжки. А говорю про те, як письменник може робити щось важливе, якою великою є довіра до людей культури в Україні, чому воно працює. Розповідаю, як українці самі підтримують свою армію. Бо на Заході всі думають, що є якісь уряди, позики, на які наша армія функціонує. Ніхто й не здогадується, наскільки потужним є наш волонтерський рух.



– Вражає, скільки є готових тобі допомагати.

– Так, це багато людей, і для них важливо, що я їх показую в соцмережах. Це не піар, а спосіб продемонструвати, як багато навіть на четвертий рік вторгнення тих, хто допомагає. Діти, які збирають кошти на ярмарках, продаючи браслети. Пенсіонерка Тетяна з Києва, яка щомісяця надсилає з пенсії 500 гривень. Я фотографуюся з дитиною, яка всі подаровані їй на день народження гроші віддала на потреби війська. І знаю, що після цього фото на рахунок надійде ще 30 тисяч переказів.

"Міста сходу України для мене вже не просто назви на карті"

– Ти часто буваєш на сході України. Чим для тебе стали міста Донбасу?

– Раніше Покровськ був повністю тиловим містом, розташованим далеко від фронту. Там працювала заправка WOG, кав’ярні, інтернет, хотдоги, готелі, клумби з квітами. Зараз воно фактично заблоковане і його методично знищують. Так само Костянтинівка, тепер поволі Слов’янськ, Дружківка... Безумовно, це для мене вже не просто назви на карті, але й особисті історії, спогади.

– Чи змінили російські атаки тилових областей ставлення місцевих до війни?

– Навряд чи кардинально змінили. Хто має рідних, близьких на фронті, прийняв біженців, відчув оцей біль, ті максимально залучені, допомагають, розуміють і підтримують. Та є інша категорія населення, яким ці вибухи лише псують настрій. Вони не стають активнішими, не починають більше допомагати. Наприклад, не помітив хвилі переказів після того, як ударили по Мукачевому.

Оскільки я весь час їжджу на передову, то бачу, що так само таке є в Харкові, Одесі чи Дніпрі. Ба більше, навіть у Краматорську серед частини місцевого населення, яке там залишилося, теж є люди, які живуть своє життя.



– Якою зараз має бути література?

– Рівно десять років тому вийшов мій "Карбід" – смішний роман про контрабанду з трагічним фіналом. І коли я торік писав "Вечір у Стамбулі", то дуже чітко відчув, що хочу роман із гепіендом, позитивним успішним героєм.

За моїми відчуттями, зараз панує настрій оптимізму, краси, пригод, втечі від рутини, втоми. Навіть якщо пишеш про війну, хочеться, щоби це не було пафосно чи ура-патріотично.

Ми потребуємо зміни парадигми в українській літературі. Так, у нас було багато трагічних моментів. Але нам треба вчитися бачити в сучасних цивільних і військових українцях не лише жертв, а й переможців, які тримають оборону, не здалися і, попри все, на четвертий рік вторгнення міцно стоять на ногах.

– Чи є зараз запит на творчість загалом?

– Мені здається, запит великий. Можливо, не так на твори, як на спілкування, офлайн-події. Де люди можуть зустрічатися наживо, поговорити. Влітку ми побували в Харкові, Запоріжжі. Зали були заповнені. Людям потрібно побачити не лише Жадана чи Любку, а й одне одного. Розуміти, що нас, однодумців, багато. Важливо мати оце відчуття присутності.



– Якими ми вийдемо з цієї війни?

– Дуже сподіваюся, що живими. Це найголовніше. Колись мене в Чорнобилі здивувало, як природа перемагає сліди людського існування. Вона проростає всередині хат, дворів, крізь старий асфальт. Я бачив на деокупованих територіях Харківщини, як скошений, понівечений артилерійським вогнем ліс за кілька років знову починає відновлюватися.

Коли ми зможемо знову зажити простим життям, в якому головним буде не інстинкт самозбереження, то перемкнемося на позитив, творення, відбудову.

Так, травма війни залишиться. Але люди – то істоти, які, як звикли жити у війні, так само швидко зможуть відновити повне дихання і ще пожити, щось створюючи собі в задоволення і не боячись, що зараз на голову щось прилетить.



Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram