«Чернівці – живе і динамічне місто, не схоже на сусідні румунські»: професор із Франції поділився враженнями від поїздки в Україну

Крістіан Фейгельсон — соціолог і дослідник Інституту кіно та аудіовізуальних засобів Університету Париж ІІІ (Нова Сорбонна) — ділиться враженнями від своєї подорожі до України, однією з головних цілей якої було постачання медичного обладнання для одеської лікарні.

Про це пише molbuk.ua

{reklama}

Особливе місце у його розповіді займають Чернівці — велике мультикультурне місто, яке свого часу входило до складу Австро-Угорської імперії, згодом СРСР, а нині є невід’ємною частиною незалежної України. Автор описує труднощі, з якими йому довелося зіткнутися під час отримання та транспортування медичних вантажів, і водночас розмірковує про війну, колективну пам’ять та механізми організації гуманітарної допомоги.

Нещодавно, повернувшись із благодійної місії в Україні, я відчув потребу поділитися своїми враженнями. Це — лише один миттєвий знімок реальності, уривок пережитого досвіду, втиснутий у дванадцять днів, коли мені вдалося зібрати різні свідчення українців. Ця війна, що триває вже понад три роки, — війна, яку я колись називав "дивною", — змусила мене шукати способи бути корисним бодай на найменшому рівні солідарності в умовах кривавого конфлікту, який стосується сьогодні всієї Європи…

…Прагнучи бути на місці подій — можливо, через мою професійну "деформацію" соціолога — я хотів побачити на власні очі парадокси суспільства, яке живе у стані війни. Водночас я мав і конкретну місію: на прохання лікарки з Одеси, сестри моєї подруги, яка емігрувала до Стокгольма, я прагнув доправити до її лікарні життєво необхідні речі(зокрема стерильні рукавички та гемостатичні серветки для військової хірургії), адже цивільні та лікарні щодня зазнають обстрілів.

Пошук коштів і збір медичного замовлення в Парижі за 10 днів вже було справжнім випробуванням. Хоча ще за кілька місяців до того я звертався до низки французьких асоціацій, які займаються українськими питаннями й, здавалося б, могли допомогти мені у цій справі. Та одна з них так і не відповіла. Інша, що займається транспортуванням військового обладнання, одразу зазначила, що мій проєкт не належить до сфери їх компетенцій. Третя, заклопотана власним медійним впливом, запропонувала мені натомість підписати петиції в пресі — що я, зрештою, і зробив. Остання ж була більше зацікавлена в тому, щоб потрапити на майбутній фестиваль документального кіно в Києві. Жодна з цих організацій так і не взялася поширити серед своїх членів моє звернення, де чітко було викладено мету місії, яку я на початку фінансував за власні кошти. Так, я на власному досвіді зміг відчути у Парижі різницю між гучними словами про Україну та реальністю дій…



У підсумку лише одна американська платформа солідарної економіки, зареєстрована в Ірландії, погодилася прийняти мій запит, який я профінансував за власний кошт. І тільки одна франко-грузинська асоціація відгукнулася на моє прохання та поширила мій заклик. Спроби отримати підтримку серед моїх професійних мереж виявилися малоефективними: хтось вважав цю ініціативу недоречною, хоча відкрито й не висловлював заперечень.

Між відкритою байдужістю та чемною співчутливою посмішкою балансували й ті кілька "активістів української справи", яких я просив підтримати мене й поїхати разом до Одеси. Врешті-решт вони всі відмовилися. І це попри те, що я їхав у відносно безпечний регіон.

Зовсім іншою була реакція медичних працівників, фармацевтів та оптових продавців медичного обладнання, з якими я зв'язався у Франції. Всі вони, розуміючи реальну ситуацію, щиро прагнули допомогти. Та, на жаль, за десять днів до мого від’їзду я зіштовхнувся з тотальним дефіцитом необхідних медичних матеріалів.

Попри численні труднощі, мені все ж вдалося зібрати необхідну суму, і один із постачальників медичного обладнання доставив мені в Париж за високою ціною кілька коробок зі свого запасу, а оптовий продавець з міста Клермон-Ферран погодився в установлений термін відправити інші коробки в Ніццу. Звідти, за допомогою колег, їх мали доставити на румунсько-український кордон. Але й на цьому несподіванки не закінчувалися. Хоча більшість взялася за справу з почуття солідарності — кожен погодився перевезти бодай одну коробку з медичним вантажем, — були й ті, хто категорично відмовився…

Так, ще до мого від’їзду я встиг пройти через цілу низку неочікуваних обмежень і дрібних перешкод, подекуди абсолютно недоречних, які лише передували тим труднощам, з якими, як я думав, зіткнуся безпосередньо Україні.

В Україні

Можливостей перетнути український кордон було небагато: жоден літак не мав права ані приземлятися, ані пролітати над територією країни. Один мій знайомий торік подолав свій шлях завдяки допомозі асоціації на підтримку України, членом якої він був: разом із нею він доправив автомобілем гуманітарний вантаж до Львова, на Захід України. Та зворотня дорога через польський кордон стала для нього справжнім випробуванням — кілька годин виснажливого очікування в автобусі обернулися суцільним кошмаром.

Мені ж випав інший маршрут — через Молдову до Одеси. Спершу — восьмигодинна подорож потягом, щоб подолати лише 300 кілометрів і перетнути Трансильванію, яка привела мене до румунського кордону. Далі — автобусний перехід через український кордон, який минув напрочуд швидко: менше години очікування завдяки окремому коридору для румунського транспорту (зворотній шлях виявився значно довшим і виснажливішим: цього разу довелося їхати орендованою українською автівкою, пробираючись через прикордонний пункт у сільській місцевості, перекритий військовими блокпостами. І турбував мене тоді не стільки сам факт війни (хоча ще напередодні неподалік впав російський дрон), скільки мій французький паспорт в якому була поставлена російська наукова віза, термін дії якої вже закінчився.

Втім, прибуття до Чернівців — великого українського міста — попри зливу відбулося доволі спокійно, завдяки допомозі моєї української колеги. Я оселився в одному з готелів, який одразу нагадав радянські часи: величезний і майже порожній, темний і похмурий, попри щиру привітність усього персоналу. У місті діяла комендантська година — із опівночі до четвертої ранку. І ось однієї ночі його прорізав пронизливий звук сирени — тривожний знак того, що нічні атаки російських дронів на більшу частину України посилюються. А ще — що вони здатні долітати до самого кордону з Румунією, залишаючи після себе раптові відключення електроенергії та інші руйнівні наслідки.



Чернівці — місто, де 1908 року відбувся перший єврейський конгрес, що легітимізував їдиш, — є також батьківщиною поета Пауля Целана, згодом емігранта до Франції. Його статуя сьогодні височіє в одному зі скверів. До Другої світової війни євреї становили 40% населення міста, однак ця громада була знищена: спершу — під час погромів, організованих румунськими союзниками нацистів, а згодом і самими нацистами. Велике занедбане єврейське кладовище на околиці міста свідчить про те, яким було це культурне багатство євреїв, яке сьогодні зникло з усієї Центральної Європи. При вході до нього стоїть недобудована синагога, реконструкцію якої фінансувала Німеччина. Її відкриття планували ще у 2019 році, однак війна зупинила цей процес. В той час, як велика синагога в центрі міста після війни була перетворена радянською владою на кінотеатр; її називають "Кінагога". За іронією долі, там, як і в Парижі, показували останній фільм "Місія нездійсненна" з Томом Крузом.

Натомість невелика хасидська синагога в колишньому єврейському кварталі гетто досі діє, об’єднуючи менше двох тисяч вірян. Місто пережило радянізацію після приєднання до СРСР, що залишила по собі типовий індустріальний пояс на околицях. Та історичний центр зберіг архітектуру доби Австро-Угорщини, яка нагадує водночас і Львів, і Краків, і Відень, і навіть Петербург. Чернівці — прикордонне, але водночас живе й динамічне місто, не схоже на сусідні румунські міста. Сьогодні воно виразно несе українську ідентичність: на головній площі височіє пам’ятник Шевченкові на тлі велетенського синьо-жовтого прапора. Туристів тут майже немає, проте місто стало домівкою для численних студентів-медиків з Індії. Подібну картину можна побачити й у румунському Клужі, де навчаються близько двох тисяч французьких студентів-медиків.

З населенням понад 350 000 мешканців Чернівці сьогодні стикаються з великим напливом біженців зі сходу країни — це майже третина від кількості жителів міста4. Місто також демонструє свій релігійний мультикультуралізм: численні православні, греко-католицькі, протестантські, уніатські церкви, а також вірменська церква, яку за радянської влади перетворили на складське приміщення, а після 1991 року відновили (хоча сама вірменська громада з міста повністю зникла)…

…На відміну від Росії, в Україні зникли всі памʼятники Леніну, що дозволило стерти тоталітарне минуле6. Місто також вирізняється численним кулінарним розмаїттям, хоча єдиний популярний французький ресторан закрився одразу після російського вторгнення, однак в Чернівцях відкриті азіатські, японські, індійські, тайські, грузинські та кошерні ресторани. У місті можна побачити переважно німецькі та корейські автомобілі, тож старих радянських авто практично не зустрінеш. Цифрова економіка присутня всюди в публічному просторі, як у туристичних місцях, де можна знайти QR-коди, так і в меню ресторанів. Супермаркети добре забезпечені товарами, як у місті, так і на околицях, де можна знайти марки французької горілки невідомі навіть у Франції або американську Coca-Cola, з підписом "Родина". Однак, незважаючи на це, середня заробітна плата становить близько 500 євро, і кожен житель має одну або дві роботи, часто нестабільні.

Університет, колишня резиденція Буковинських митрополитів, збудований у 1865 році в османському стилі празьким архітектором, який приїхав із Відня, та розташований у великому саду, нагадує кампуси в англосаксонському стилі. Я, був запрошений на семінар колегами з України, де представив дослідження про конструювання образу ворога та зрадника в радянському кіно 1960-х років, на прикладі трьох художніх фільмів, нагороджених на великих міжнародних фестивалях того часу — Канни, Берлін і Венеція…



А що з приводу війни?

Вона одночасно присутня і далека. За кількістю мешканців Чернівці можна співставити з Маріуполем — містом-мучеником, як і багатьма іншими, що лежать за кількасот кілометрів на південь. За розмірами Маріуполь можна порівняти з Бордо; українське місто слугувало стратегічним портом Азовського моря, що веде до Чорного, але вже в лютому 2022 року, на самому початку російської агресії, було практично стерте з лиця землі. У документальному фільмі "20 днів у Маріуполі" (2023), який я представив у Сорбонні в грудні 2024 року, йшлося про 35 000 загиблих цивільних осіб, вбитих під час "спеціальної військової операції" — нібито у боротьбі проти нацизму. Біженець із Маріуполя, який наразі працює таксистом і пережив трагедію на власні очі, стверджував про близько 100 000 жертв серед цивільного населення. Зараз місто під контролем росіян, які просувають на російському ринку його нерухомість, аби заселити її своїм населенням.

У настроях населення відчувається поєднання рішучості й водночас виснаження, індивідуалізму та колективної солідарності. ТЦК працюють, укладаючи також контракти на визначений термін, однак жоден чоловік без спеціального дозволу сьогодні не має права залишати країну10 . Як і скрізь в Україні, центральний цвинтар, на околиці Чернівців, вкритий тисячами могил, над якими майоріють синьо-жовті стяги. Фотографії зовсім юних воїнів розміщені по місту й щодня нагадують про трагічний масштаб війни. Кожну сімʼю, так чи інакше, торкнулася війна11.

Після десяти років війни напруга в українському суспільстві відчутна як ніколи. Під час мого візиту до редакції місцевої газети "Молодий буковинець" я побачив розбіжності думок: частина журналістів готова обговорювати можливі переговори щодо окупованих Росією територій, інші ж категорично відкидають будь-які поступки… Через величезну кількість загиблих будь-які переговори надзвичайно складні — як і з Путіним, якого називають убивцею, так і з Трампом, котрого сприймають як зрадника України. Більшість українців покладають надії на Європу, переймаючись браком військової підтримки, водночас поділяючи демократичні цінності Майдану, що видно на офіційних будівлях, які прикрашені українськими та європейськими прапорами.

Для українців, із якими я спілкувався, путінська Росія розпочала масштабний наступ не лише проти України, що стоїть на передовій, а й проти всієї Європи…

Епілог

Поїздка до Одеси, мого запланованого пункту призначення, виявилася надто небезпечною через посилення обстрілів міста в продовж останніх днів . Тому мені довелося відмовитися від цієї подорожі. До того ж, дорога вимагала майже 13 годин потягом або автобусом в один бік, а повернення було невизначеним у даних обставинах.

Попри це, мені вдалося доставити всі мої посилки для лікарні в Одесі.

(Переклад: Наталія Конюх та Софія Костенко, студентки 4 року навчання бакалаврського рівня освіти, спеціальності "Французько-український переклад та переклад з другої іноземної мов" Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, факультет іноземних мов, кафедра французької філології та перекладу).

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram