«Яке фото? Я вам наговорила всілякого!» Блог Анни Семьонової
Кілька тижнів тому моя колега писала великий репортаж про спальний район міста Чернівці. Проте в кінці забула зробити опитування мешканців, що їм не подобається у цьому мікрорайоні, або ж навпаки, чим вони пишаються.
Таке завдання вона доручила мені, і я вирушила на бульвар Героїв Крут.
Людей було дуже багато, тому я знала, що інформації назбираю чимало. Приходжу на зупинку та бачу молоду жінку. Підходжу до неї.
"Добрий день, я журналістка "МБ". Скажіть, будь ласка, що вас не влаштовує у цьому мікрорайоні?"
"Ой, та все погано. Тротуари потрощені, на дитячих майданчиках безлад, про дороги я взагалі мовчу… Мені цікаво, куди діваються гроші? До мене колежанка приїхала з Івано-Франківська, то вона була в шоці від побаченого", – коментує жінка.
Оскільки я робила опитування, то потрібно було сфотографувати жінку. Вона, коли це почула, навідріз відмовилася.
"Яке фото? Я вам наговорила всілякого, що скажуть люди на роботі?! А якщо ще проблеми буду мати!? Ні-ні, мене фотографувати не можна", – каже жінка та закриває обличчя.
Далі бачу чоловіка і жінку. Йду до них. Представляюся та запитую, що не подобається. Жінка та чоловік назвали ім’я та прізвище і почали висловлюватися – про високі ціни на комуналку, про поганих сусідів, жахливі дороги, сміття та зламані лавочки. Слухала їх хвилин 15 і кивала головою. Та коли зайшла мова про фото, вони теж відмовилися.
"Я боюся, а як пенсію не дадуть?"
"Та дадуть вам пенсію. Це опитування для того, щоби змінити життя у мікрорайоні на краще", – пояснюю.
"Та яке там краще? Знаю я вас, не треба нас фотографувати, йдемо, Василю, додому", – сказала жінка та взяла чоловіка під руку.
Хоча по чоловіку було помітно, що він не проти зробити фото, проте жінка настояла на своєму. Таких людей у той день я зустріла зо п’ять. Усі говорили, обурювалися, а в кінці боялися, щоби їх сфотографувала. І лише троє із восьми погодилися.
Отак-то. Як на словах нарікати на життя, то герої. А як вікрито про це заявити, то ніби вже й страшнувато!
Таке завдання вона доручила мені, і я вирушила на бульвар Героїв Крут.
Людей було дуже багато, тому я знала, що інформації назбираю чимало. Приходжу на зупинку та бачу молоду жінку. Підходжу до неї.
"Добрий день, я журналістка "МБ". Скажіть, будь ласка, що вас не влаштовує у цьому мікрорайоні?"
"Ой, та все погано. Тротуари потрощені, на дитячих майданчиках безлад, про дороги я взагалі мовчу… Мені цікаво, куди діваються гроші? До мене колежанка приїхала з Івано-Франківська, то вона була в шоці від побаченого", – коментує жінка.
Оскільки я робила опитування, то потрібно було сфотографувати жінку. Вона, коли це почула, навідріз відмовилася.
"Яке фото? Я вам наговорила всілякого, що скажуть люди на роботі?! А якщо ще проблеми буду мати!? Ні-ні, мене фотографувати не можна", – каже жінка та закриває обличчя.
Далі бачу чоловіка і жінку. Йду до них. Представляюся та запитую, що не подобається. Жінка та чоловік назвали ім’я та прізвище і почали висловлюватися – про високі ціни на комуналку, про поганих сусідів, жахливі дороги, сміття та зламані лавочки. Слухала їх хвилин 15 і кивала головою. Та коли зайшла мова про фото, вони теж відмовилися.
"Я боюся, а як пенсію не дадуть?"
"Та дадуть вам пенсію. Це опитування для того, щоби змінити життя у мікрорайоні на краще", – пояснюю.
"Та яке там краще? Знаю я вас, не треба нас фотографувати, йдемо, Василю, додому", – сказала жінка та взяла чоловіка під руку.
Хоча по чоловіку було помітно, що він не проти зробити фото, проте жінка настояла на своєму. Таких людей у той день я зустріла зо п’ять. Усі говорили, обурювалися, а в кінці боялися, щоби їх сфотографувала. І лише троє із восьми погодилися.
Отак-то. Як на словах нарікати на життя, то герої. А як вікрито про це заявити, то ніби вже й страшнувато!
Повернутися назад