Диктант національної … єдності?

Щороку восени, у День української писемності та мови, ми відкладаємо справи, беремо ручку й аркуш паперу та приєднуємося до великої спільноти тих, хто пише Радіодиктант національної єдності. Хтось перевіряє себе, хтось випробовує пам’ять, а хтось просто не уявляє відзначення цього свята без такої гарної традиції.

Щороку за тиждень-два до диктанту в соцмережах розгортаються суперечки про те, хто і як має його писати та читати.

Цього року автором тексту став Артур Дронь – молодий український письменник, ветеран російсько-української війни. А ось оголошення тих, хто диктуватиме текст, неабияк зворохобило суспільство. Читатимуть його учитель української мови та літератури, переможець Global Teacher Prize Ukraine Артур Пройдаков і співачка та волонтерка Даша Астаф’єва.

Мимохіть і я впіймала себе на думці: чому двоє, навіщо там ще й Даша? Чому не залишити все традиційно й доручити диктант одному вчителеві? Невже нам обов’язково потрібен додатковий хайп навколо події, яка й без того має свою історію та значення? Мабуть, саме тоді й озвався в мені власний стереотип. А стереотипному мисленню треба протидіяти, казали нам на тренінгах!

Ми так звикли до певного формату, що будь-яке відхилення від нього сприймаємо з підозрою. Один автор, один голос, урочиста атмосфера – усе серйозно, правильно, звично.

А тут раптом ще й Даша Астаф’єва! Соцмережі вибухнули суперечками. Одні обурюються: який стосунок вона має до української культури? Чому вона Даша, а не Дарина? Інші захищають її право бути серед тих, хто представляє сучасну Україну. І я подумала: можливо, цей резонанс не такий уже й поганий.

Сьогодні, щоб привернути увагу до події, нерідко вдаються до гучних імен та інформаційного розголосу. Навколо багатьох подій створюють ажіотаж, часом штучний і надмірний. Якби диктант читав лише Артур Пройдаков, усе було б традиційно, зрозуміло й передбачувано. А тут з’являється Астаф’єва – і люди, які, можливо, не планували писати диктант, увімкнуть трансляцію хоча б для того, щоб подивитися, як вона впорається і чи впорається взагалі. А раптом саме так до диктанту долучаться нові учасники? То чому б ні?

Мене більше непокоїть інше: чому ми так охоче судимо людей за їхнім минулим? Її колишня кар’єра, російськомовні пісні, сценічний образ – усе це сьогодні викликає в когось запитання. Але хіба ми не бачимо, як змінюються люди? З початком повномасштабного вторгнення вона активно волонтерить, має проукраїнську позицію. Працює над озвучуванням української літератури, зокрема через власний книжковий застосунок UnderBooks. Зрештою, хіба в кожного з нас немає в минулому чогось, за що тепер трохи незручно?

Диктант національної єдності для мене – це передусім про єдність. Не про те, щоб у коментарях з’ясовувати, хто достатньо правильний, хто має право представляти українську культуру, а кому краще залишитися осторонь. Це не іспит на бездоганність біографії й не конкурс на відповідність чиїмось уявленням про українця.

Я писатиму диктант і цього року, як писала його останні 15 років. І, певна, після нього знову хтось критикуватиме текст, коми, наголоси чи манеру диктування. Так уже повелося… Але мені так хотілося б, щоб ми трохи легше ставилися до таких подій, вільніше, без ярликів і стереотипів. Не обов’язково схвалювати кожне рішення організаторів, але варто пам’ятати, заради чого все це відбувається. Бо єдність – це не однаковість і навіть не суцільна одностайність у коментарях. Це здатність залишатися разом, навіть коли ми по-різному дивимося на речі.

Тож 27 жовтня я знову візьму ручку й писатиму диктант. А трикрапку і знак питання в назві цього свого допису залишу – як простір для думок, сумнівів і висновків.

Читайте новини "МБ" у Google News | Facebook | Telegram | Viber | Instagram