Як стати волонтером і не вигоріти: власний досвід
До повномасштабної війни я ніколи не займалася волонтерством. Усі зусилля я спрямовувала на корекцію розвитку мого 5-річного сина з розладом аутичного спектру. Тут би вижити і зберегти свою психіку…
А після вторгнення росії 24 лютого 2022 року, коли вже всі щось робили, я також зробила кілька окопних свічок. Мала бажання плести сітки, але не могла залишити дитину, яка потребувала постійної уваги, та й не знала, адреси подібного місця поблизу.
Переглядаючи час від часу соцмережі я натрапила на сторінку благодійного фонду "Карітас Чернівці", побачила вакансію менеджера в одному проєкті. Зайнятість була неповна, тож я подумала, що можу це поєднувати і з основною роботою, і з заняттями моєї дитини.
Співбесіда з тодішнім директором цього благодійного фонду (а це був отець Любомир Іваночко) мене вразила – адже я ще ніколи не була на співбесіді у священника! Це була майже як сповідь. Я розповіла про своє життя, своє становище і бажання... І мене взяли. "Карітас" став і моєю основною роботою, і місцем мого волонтерства. Тут кожен робить "понад": понад завдання проєктів, понад зарплату.
На початку 2024 року я замислилася над тим, що теж маю досвід роботи з дітьми з інвалідністю і можу бути корисною іншим батькам. Допомагати переживати те, що пережила я сама. Мені запропонували стати керівницею Інклюзивної кав’ярні. І це було і є цілком волонтерство.
Я працювала менеджером бази даних - щомісяця збирала інформацію від різних проектів, подавали звіти … А кожну вільну хвилину присвячувала кав’ярні.
Перші місяці були дуже складними – це був новий виклик і моє зростання. Спочатку я намагалася втримати робочий режим від 08.30 до 21.00, згодом зрозуміла, що просто не витримаю. Скоротила графік роботи кав’ярні. Навчилася не відмовлятися від допомоги, і просити про допомогу. Вдячна всім, хто підставляв плече і підстраховував на всіх напрямках – і колегам, і друзям, і рідним.
Інклюзивна кав’ярня стала улюбленим місцем для багатьох людей, в тому числі й для тих, хто проходив тут стажування і зараз волонтерить: Ярослава, Лізи, Анатолія, Ніколети… А ще це місце, де наші волонтери черпають сили, щоб не вигоріти.
Робота для людей, і волонтерство настільки захопили мене, що я доєдналася до ще однієї волонтерської ініціативи "Карітасу" - Польової кухні. Готували і розвозили їжу ти, хто потребує. У цій діяльності з величезним задоволенням бере участь і мій син! Він допомагає мити овочі, натирає їх на терці, допомагає накривати на стіл, несе страви на таці…
Але не завжди те, що ти робиш, виходить ідеально. Не завжди навіть вдало. Бо після того, як виконаєш усі зобов’язання, на "позаурочне" іноді не вистачає часу або сил. І тоді на твою адресу можуть полетіти звинувачення: мало людей охопили майстер-класами, чиїйсь дитині менше уваги приділили, і взагалі "ви не на своєму місці!" І тоді замислюєшся: а чи цінують люди те, за що не платять? А чи варто робити щось безкоштовно?..
А таки варто!
З власного досвіду можу сказати: волонтерство — це не лише про те, що ти віддаєш. І точно не про гроші. Це про вкладення власного часу, енергії та внутрішнього ресурсу, який, що важливо, має властивість повертатися і навіть подвоюватися. Адже, роблячи добру справу, ти не лише допомагаєш іншому — ти розвиваєшся сам, формуєш нові навички, зростаєш як особистість.
Волонтерство сприяє формуванню толерантності та глибшого розуміння людей. Найважливіші речі в житті не побачиш очима — їх відчуває лише серце. Усвідомлення того, що ти дотичний до доброї справи, сльози вдячності в очах тих, кому ти допоміг, — це безцінно.
Чи зневірюються волонтери, чи розчаровуються? Викликів стає дедалі більше, тож – так, питання "чи роблю я правильно?" стає актуальним особливо після критичних випадів на нашу адресу. Але я точно знаю, що моя волонтерська діяльність змінила життя людей. Тож я продовжую, і це мій особистий вибір.
У той же час розумію, що нам потрібна здорова культура взаємодії.
Здорова культура волонтерства. Що має бути розуміння: волонтер — це не "зобов’язаний" і не "повинен". Це людина, яка за власним бажанням робить більше, проявляє свою позицію й підтримку. І важливо підтримувати одне одного, не втрачати людяності. Лише спільними зусиллями, у яких кожен важливий, ми можемо зробити більше.
Анна БАРБАЗЮК, координаторка проєктів "Карітасу Чернівецької Єпархії"
А після вторгнення росії 24 лютого 2022 року, коли вже всі щось робили, я також зробила кілька окопних свічок. Мала бажання плести сітки, але не могла залишити дитину, яка потребувала постійної уваги, та й не знала, адреси подібного місця поблизу.
Переглядаючи час від часу соцмережі я натрапила на сторінку благодійного фонду "Карітас Чернівці", побачила вакансію менеджера в одному проєкті. Зайнятість була неповна, тож я подумала, що можу це поєднувати і з основною роботою, і з заняттями моєї дитини.
Співбесіда з тодішнім директором цього благодійного фонду (а це був отець Любомир Іваночко) мене вразила – адже я ще ніколи не була на співбесіді у священника! Це була майже як сповідь. Я розповіла про своє життя, своє становище і бажання... І мене взяли. "Карітас" став і моєю основною роботою, і місцем мого волонтерства. Тут кожен робить "понад": понад завдання проєктів, понад зарплату.
На початку 2024 року я замислилася над тим, що теж маю досвід роботи з дітьми з інвалідністю і можу бути корисною іншим батькам. Допомагати переживати те, що пережила я сама. Мені запропонували стати керівницею Інклюзивної кав’ярні. І це було і є цілком волонтерство.
Я працювала менеджером бази даних - щомісяця збирала інформацію від різних проектів, подавали звіти … А кожну вільну хвилину присвячувала кав’ярні.
Перші місяці були дуже складними – це був новий виклик і моє зростання. Спочатку я намагалася втримати робочий режим від 08.30 до 21.00, згодом зрозуміла, що просто не витримаю. Скоротила графік роботи кав’ярні. Навчилася не відмовлятися від допомоги, і просити про допомогу. Вдячна всім, хто підставляв плече і підстраховував на всіх напрямках – і колегам, і друзям, і рідним.
Інклюзивна кав’ярня стала улюбленим місцем для багатьох людей, в тому числі й для тих, хто проходив тут стажування і зараз волонтерить: Ярослава, Лізи, Анатолія, Ніколети… А ще це місце, де наші волонтери черпають сили, щоб не вигоріти.
Робота для людей, і волонтерство настільки захопили мене, що я доєдналася до ще однієї волонтерської ініціативи "Карітасу" - Польової кухні. Готували і розвозили їжу ти, хто потребує. У цій діяльності з величезним задоволенням бере участь і мій син! Він допомагає мити овочі, натирає їх на терці, допомагає накривати на стіл, несе страви на таці…
Але не завжди те, що ти робиш, виходить ідеально. Не завжди навіть вдало. Бо після того, як виконаєш усі зобов’язання, на "позаурочне" іноді не вистачає часу або сил. І тоді на твою адресу можуть полетіти звинувачення: мало людей охопили майстер-класами, чиїйсь дитині менше уваги приділили, і взагалі "ви не на своєму місці!" І тоді замислюєшся: а чи цінують люди те, за що не платять? А чи варто робити щось безкоштовно?..
А таки варто!
З власного досвіду можу сказати: волонтерство — це не лише про те, що ти віддаєш. І точно не про гроші. Це про вкладення власного часу, енергії та внутрішнього ресурсу, який, що важливо, має властивість повертатися і навіть подвоюватися. Адже, роблячи добру справу, ти не лише допомагаєш іншому — ти розвиваєшся сам, формуєш нові навички, зростаєш як особистість.
Волонтерство сприяє формуванню толерантності та глибшого розуміння людей. Найважливіші речі в житті не побачиш очима — їх відчуває лише серце. Усвідомлення того, що ти дотичний до доброї справи, сльози вдячності в очах тих, кому ти допоміг, — це безцінно.
Чи зневірюються волонтери, чи розчаровуються? Викликів стає дедалі більше, тож – так, питання "чи роблю я правильно?" стає актуальним особливо після критичних випадів на нашу адресу. Але я точно знаю, що моя волонтерська діяльність змінила життя людей. Тож я продовжую, і це мій особистий вибір.
У той же час розумію, що нам потрібна здорова культура взаємодії.
Здорова культура волонтерства. Що має бути розуміння: волонтер — це не "зобов’язаний" і не "повинен". Це людина, яка за власним бажанням робить більше, проявляє свою позицію й підтримку. І важливо підтримувати одне одного, не втрачати людяності. Лише спільними зусиллями, у яких кожен важливий, ми можемо зробити більше.
Анна БАРБАЗЮК, координаторка проєктів "Карітасу Чернівецької Єпархії"
Повернутися назад