Для своєї дружини він створив весільну сукню із заварних тістечок. А виготовлене ним великоднє яйце із шоколаду торік стало найбільшим в Україні і потрапило до Книги рекордів. Валентин Штефаньо – відомий у світі шоколадний кондитер.

Кореспондентові "МБ" вдалося поспілкуватися з Валентином після його майстер-класу на цьогорічному святі шоколаду у Львові.

"Коли був малим, не любив цукерки з начинками"
Сидимо за круглим столом біля сцени. Змучений після п’ятигодинного майстер-класу Валентин люб’язно, не поспішаючи, відповідає на запитання.

– Чому обрали таку професію?

– Ніколи не знав, чим буду займатися, не передбачав, що моя робота буде пов’язана із солодощами. У дитинстві не любив цукерки з білими начинками, одразу викидав їх. А коли мені траплялася хороша, смачна цукерка, я її розламував, одну половинку клав до рота, і доки їв, дивився на іншу половину.

Моя сестра любила готувати солодку ковбаску із шоколаду, печива та горіхів, охолоджувала, а потім нарізали її. Я обожнював цей десерт!

– Де ви навчалися свого мистецтва?

– Переважно їздив до сестри у Францію, вчився у школі компанії "DGF". Ця школа приймає на навчання, коли ти вже маєш якусь базу. Тиждень навчання коштує 1500-2000 євро, залежно від того, чого навчають. Чогось у сестри Валентини навчився, тому що вона у Франції закінчила хорошу кондитерську школу. Вона також кондитер і працює там. Її основний профіль – дегустація. Вона відповідає за те, щоби продукт був смачний, створює нові смаки. А мені важливо, щоби виріб був гарний. Тому ми об’єднали зусилля, щоби наші десерти мали обидві переваги.

– Їздите за кордон набиратися досвіду, отримати нові знання?

– Безперечно! Щороку один раз чи двічі на рік приїжджаю до сестри. Ми з нею працюємо, ходимо до кондитерської школи компанії "DGF", там проводять майстер-класи із шоколаду, десертів, тортів, цукерок. Обов’язково відвідуємо якийсь із них. Сестра приїжджає сюди, у нас є чудовий цех. Тиждень працюємо тут, щоби створити новий асортимент, нові смаки.

– А вдома готуєте?

– Ні. Можу на свято приготувати м’ясо, я від цього отримую задоволення. А солодке вдома не готую.

– Берете учнів до себе?

– Ні, не беру. Щоби когось навчати, потрібен час. Хоча ті люди, які працюють із мною (їх приблизно 20 осіб), – фактично мої учні. Коли людина до мене приходила, я "ламав" її хребет і потім складав знову. Завжди кажу так: "Все, що ти знаєш, забудь, я навчу, як треба". В Україні дають дуже слабку базу, вчать дітей неправильно. Потім ці звички переробити дуже важко. Мені легше взяти людину "із нуля", без знань. Коли починаю працювати, мої робітники дивляться на мене і кажуть: "Якщо з тобою працюєш, цю справу неможливо не любити". Я щасливий, що у нас такий колектив, що ми живемо однією ідеєю.

– Траплялося, що ваші працівники вас чогось навчали?

– Обов’язково! У будь-якому разі, коли ти когось вчиш, ти щось даєш і щось береш.

"Наш шоколад – для середнього класу"

– Який шоколад використовуєте під час приготування солодощів?

– Використовую тільки французький шоколад. Він якісний, у ньому немає консервантів, стабілізаторів. Це натуральний продукт. Він не є індустріальним, використовується для виробів, що містять невелику кількість шоколаду.

– А якої ви думки про вітчизняний шоколад?

– Це шоколад для середнього прошарку населення. Він – не для насолоди. Його ніколи не використовують у кондитерській роботі.

– Який з ваших виробів важив найбільше?

– Торік я зробив писанку. Вона виявилася найбільшою в Україні і важила 22,5 кілограма. Проте шоколадний лев, якого я сьогодні виготовляв, важить більше – приблизно 25 кілограмів.

– На своє весілля ви виготовили для дружини весільну сукню із заварних тістечок, яка її доля?

– Віка ще її одягала раз чи двічі. Деякий час вона висіла на манекені. Але її вже немає, тістечка розсипалися.

– Спочатку ми взагалі не знали, як це виглядатиме, – продовжує розповідь дружина Валентина Штефаньо Вікторія. – Валентин намагався щось робити, і вже приблизно за місяць до весілля визначився й почав готуватися – випікав ці тістечка, відбирав – із п’яти тисяч відібрав 1,5 тисячі. Зробив мені прикраси з карамелі. Сукня важила приблизно 20 кілограмів, у ній було важко пересуватися. Одружувалася ми у традиційній весільній сукні, а наступного дня після весілля ми зібралися в Ужгородському замку і там показали наш витвір. Прийшли рідні, друзі, журналісти та всі охочі. Було весело!

– Із вами траплялися курйозні історії?

– Була курйозна історія, пов’язана з весільним тортом. Я виготовив торт на весілля, повинен був піднятися на сцену з цим тортом і покласти його на рояль. Він був дуже великий і важкий, важив приблизно 15 кілограмів і складався з п’яти поверхів. Коли я піднімався з тортом, мене занесло, і торт упав на підлогу. У залі була така тиша, що муху можна було почути! Мені було дуже соромно. Взагалі-то, я не мав його виносити і не хотів йти з ним сходами, боявся. Як виявилося – не марно. Було 22.00, я повернувся у кондитерську, добре, що там ще були кондитери. Ми швидко наповнили бісквіти, збили вершки. О 23.30 такий самий торт уже був на місці. Перший торт я виготовляв приблизно чотири години. Наречені не знали, що я пішов виготовляти ще один торт. Коли я заніс торт удруге, вони почали плакати. Ніхто такого не очікував.

– Те, чим ви займаєтеся, в Україні затребувано?

– Займаюся мистецтвом, а мистецтво, як правило, стає затребуваним з часом. Тобто пожинати плоди своєї діяльності я буду пізніше. Щодо самої роботи, вважаю, якщо людина отримує від цього задоволення, то для неї не важливо, чи це затребувано. Вона цим просто живе.
Яна ЯЩЕНКО