Колишня секретарка з колгоспу, швачка, медсестра, працівник РЕМу, продавець із ринку... Прості старші люди, яким навіть за 70, виходять на сцену і завойовують любов глядачів в Україні та за кордоном.

Мистецтво, справжнє – як життя, показує народний аматорський театр "Дивосвіт", який діє у Заставні.

"Iз тракториста зробили артиста"

– Вік учасників "Дивосвіту" – від 7 до 70 років, – каже режисер театру Лідія ГАЙДЕЙ. – Старші люди... Вони всі займаються своїми справами, але знаходять час для мистецтва, репетицій. Буває, перед прем’єрою ми працюємо пізніми вечорами чи під час обідніх перерв. А не одноразово було і так: людина не могла прийти на репетицію, бо вдома працювали робітники. То я бігла допомагати крутити голубці, а потім репетирувати, бо скоро виходити на сцену. У нас немає порожніх розмов про борщі, яка з ким пішла, а тільки – про мистецтво, спільну справу, ролі, поїздки...

На запитання про прибуток актори гучно сміються до сліз. Жодного прибутку народний театр не має. Усе – заради мистецтва, духовності.

– Театр живе за рахунок доброї волі акторів, – пояснює Лідія Іванівна і показує маску ведмедя. – Самі шиємо костюми... Результат? Щороку їздимо на Всеукраїнський фестиваль театрального мистецтва. У цьому році привезли області гран-прі, торік – перше місце. Нижче першого місця ми звідти нічого не привозимо. А їдемо за власні кошти. Самі розкладаємо декорації...

Режисер на мить змовкає і потім продовжує: "Репертуар театру різноманітний. Тільки я поклала понад 20 вистав. Дуже любимо виставу сучасного автора Івана Нагірняка "Батьківська хата". З нею ми грали у селах нашого району, в Україні. Це вистава про стосунки батьків та дітей... Знаєте, дуже вразила ця вистава глядачів в Очакові. Пригадую, до мене підійшла жінка. Бачу, а в її глибокій зморшці навколо очей є велика сльоза. Жінка каже: "Ви не уявляєте, що ви цією виставою для мене зробили! Я ніколи свою хату не продам..." Не хочу хвалитися, але як грають у народному непрофесійносму театрі, такого ви не побачите ніде. Люди грають щиро. Люди грають так, як життя навчило... Нещодавно почула від колишнього актора: "Ви із тракториста зробили артиста". Нині він грає у відомому Коломийському театрі.

"Ми народні дипломати"

Доки розмовляємо, помічаю на стіні світлини з різних вистав. Часто на фото можна побачити ролі 58-літнього актора Леопольда Добруцького, який працює інженером-програмістом у РЕМі. На сцені театру він уже 20 років. На світлинах – актор у виставах "Пастушок на літо", "Батьківська хата", "Жіноча доля", "Мессаліна", "Порвалась ниточка", "Витівки шинкарки Феськи". Кожен образ виглядає дуже щирим. А його роль у виставі "Єдине місце правди" отримала перше місце на Всеукраїнському театральному фестивалі.

– Театр – дзеркало нашого буття, – каже пан Леопольд. – Актори з аматорського театру – це народні дипломати! Часто у різних містах після вистав підходять люди зі сходу і зі сльозами на очах кажуть: "Ви такі самі, як і ми: та сама біль, та сама радість". Такі моменти незабутні. Ми руйнуємо непотрібну політику, нав’язані стереотипи, зближуємо людей. Так, театр – дзеркало нашого буття.

– А у нас у театрі – цілий сімейний підряд, – усміхається актор Сергій СТАТУЄВ. – Граю я, дружина... Приємно, коли потім відгукуються рідні, сусіди, коли дивляться по два-три рази.

– Кого граєте? – запитую у пана Сергія.

– Любовників, ну коханців.., – сміється чоловік. – Насправді ролі різні. Грав і старця. Театр дає можливість широко подивитися на світ.

– А пригадуєш, як ти вперше заплакав на сцені? – зауважує Лідія Іванівна.

– Я грав Гната у "Гнаті Приблуді". Там був монолог про Буковину, про наш край. "Я вертаю до тебе, Буковино" – на цих словах я дуже плакав, дуже мене то вразило.

– Сльози текли мимоволі, – каже пані Лідія. – Ми живемо на сцені.

"Це такий адреналін, глибокі переживання..."

До розмови запрошують і 76-річну бухгалтера Марію Констянтинову. Вона грає у театрі вже 15 років. Коли жінка почула, що приїхали журналісти та її фотографуватимуть, сплеснула у долоні: "Ой, я ж не причесана! Я не знала, що то буде фото". На цих словах жінка пішла чепуритися, хоча виглядала дуже гарно.

– Пані Марія завжди дуже переймається, як вона виглядає на сцені, – каже режисер. – Вона добре і старанно виконує ролі, але головне – гарно виглядати. Не дай Боже, вона не так виглядає...

За хвилину повертається пані Марія і каже: "Я вже не пам’ятаю, коли перший раз вийшла на сцену. Ага, це було 15 років тому!"
– Важко бухгалтеру виходити на сцену? – запитую у бабусі.

– Дуже важко. Мною теліпало, коли перші рази виходила на сцену! Але грати дуже хотіла і хочу! Тягне на сцену! Коли перші рази репетирувала падіння на коліна... Так багато падала, що прийшла додому, а коліна сині.

– А навіщо вам це? Що дає сцена? – усміхаюся.

– Що дає сцена? Просто це такий адреналін, і у серці – глибокі переживання...

На прощання пані Марія ділиться яскровим спогадом: "А як я вперше приїхала на море з театром! І ніколи з роду не бачила того моря. А театр мені його показав... То була шеста година ранку. Ще зі мною була одна, Петруня. Пам’ятаю, як ми вдосвіта ідемо саменькі на море. Щоб нас ніхто не видів, що ми не знаємо, що то таке – море. Прийшли на берег, стали на коліна і молилися, дякували Богу, що показав нам море, що подарував у житті театр. А потім побігли у воду. Мені було 60 років..." 
Валерія Чорней