Відомий польський поет Богдан Задура за збірку віршів "Нічне життя" отримав у травні найпрестижнішу в Польщі поетичну нагороду Silesius. Українська поезія давно занесла ім’я поета до віртуальних святців, адже більшість її переклав польською саме Богдан. На початку вересня Задура завітає до Чернівців на поетичний фестиваль Meridian Czernovitz.

– Богдане, кілька тижнів тому твоє "Нічне життя" здобуло премію Silesius. Чим для тебе – з-поміж двох десятків твоїх поетичних збірок – важлива саме ця книжка? Чим вона відрізняється від інших? Чи з’явилось у твоїй поетиці щось нове? Це opus magnum чи просто чергова збірка, яка добре вдалась?

– За моїм відчуттям, це просто чергова збірка віршів, щось на кшталт незапланованої дитини. Замолоду щось плануєш, і це досить кумедно, бо мені здається, що в поезії нічого й ніколи неможливо спланувати. Opus magnum? Ні, я ніколи так не думав про цю книжку. Щодо поетики, то я радше бачу в "Нічному житті" продовження тієї, яка домінує в попередньому томі "Все". Довгі вірші поєднані з дуже короткими, трохи гумору (іноді чорного), підглядання та підслухування реальності. Новизна, вочевидь, полягає в тому, що згідно з одним зі значень назви, в багатьох віршах "Нічного життя" з’являються мотиви, почерпнуті зі снів. Звідси своєрідний сюрреалізм, який півстоліття тому здався б мені вельми привабливим, але мені бракувало уяви, щоби піти цим шляхом.
– А як ти взагалі ставишся до літературних нагород? Чи премії якимось чином стимулюють тебе писати, якось змінюють творчі прийоми, підхід до поезії?
– Нагороди – річ приємна, але стимулом стають для молодих людей. Для них вони важливі та заохочувальні. Silesius за "Нічне життя" був для мене сюрпризом. Я зрадів, бо до цієї збірки у мене було амбівалентне ставлення: то мені здавалося, що вона вдала, а то – що досить посередня. Ейфорії я не відчував. Гадаю, колись у мене виходили важливіші книжки за цю, які навіть не номінувалися на жодні премії. Але Silesius – дуже хороша премія. Зокрема ще й тому, що, крім гарної статуетки, вона має серйозний фінансовий еквівалент.

– Як поет ти у широкому розумінні не втрачаєш зв’язку з актуальними тенденціями. Як тобі вдається залишатись "завжди молодим" у поезії? Рецепт еліксиру молодості від Задури?

– Замолоду я знав, що хочу писати вірші, але не був упевнений, чи писані мною вірші – добрі і чи вмію я це робити. Щоб навчитись, я багато читав. І перше, і друге залишилось у мені: і невпевненість, і переконаність, що існує так багато речей, яких можна навчитися в інших. А крім того, можливо, так склалося тому, що мені здається, немовби мені стільки ж років, як і тим, із ким я розмовляю. Я не люблю потрапляти в рутину. Якби я мав писати весь час однаково, то, мабуть, давно припинив би цим займатися. Кілька разів мене рятували від цього поети, яких я перекладав: Гаррісон, Ешбері…

– Ти – поет, колись писав прозу, працюєш головним редактором журналу "Творчість", перекладаєш англомовних, угорських, українських поетів… Як у тобі поєднуються всі ці літературні ідентичності? Чи поезія є у твоєму випадку вирішальним чинником?

– Майже ціле життя я все підпорядковував поезії, хоч завжди намагався жити, як так звана нормальна людина. Однак, маючи обов’язок терміново написати рецензію, я відкладав її на потім, якщо з’являлась ідея вірша. Переклад був заняттям для важких часів. Він дозволяв забути про проблеми і нещастя. Коли я став головним редактором журналу "Творчість", на певний час власні вірші відійшли на другий план. Добре, що я не підпорядкував усього себе прозі, адже поезія все-таки захоплює на значно коротший термін.

– Твоя поезія часто зосереджена на різних мовних іграх. Ти вмієш виводити нові сенси з простих речей. Тому ти "нелегкий" поет для сприйняття і перекладу. А хто у польській поетичній традиції тобі найближчий?

– Вибрати когось одного вельми проблематично, якщо хочеш бути справедливим. Наборовський, Морштин, бо мені дуже близьким було бароко, більше Словацький, ніж Міцкевич, Лесьмян, Івашкевич – особливо пізній, Бялошевський. З молодших за мене, приміром, Сосновський чи Фокс.

– Відомо, що ти дуже уважний до молодої поезії. А чи ти сам чогось навчився у поетів молодших поколінь?

– Може, пити пиво... Це, звісно, жарт. Оскільки вони мене читали, то надавали мені відчуття важливості того, що я роблю. Набагато більше за моїх ровесників. І вони писали добрі вірші, іноді приголомшливі.

– У тебе є чимало віршів "короткої форми". Наприклад: "Смерть дає більші можливості для вибору / тому ми питаємо від чого він помер а не від чого народився". Чи ти вважаєш, що справжній поезії вистачає кількох слів?

– На мою думку, добрий вірш – це вірш, у якому немає зайвих слів, а ті, що є, розташовані в такому порядку, який неможливо підважити. Ось тільки певні речі можна добре висловити у той, а не інший спосіб. Існують речі, які можна передати римованим віршем, силабо-тонічним, і яких неможливо висловити верлібром. І навпаки. Те саме стосується довготи. Ота коротка, мало не афористична форма, яка колись у мене з’явилася, – це не єдина форма, яку я використовую. Гадаю, це такий собі вірш-зблиск, свого роду концентрована пігулка сенсу, яка діє на інтелект читача. Завдання такого вірша – не побалакати з читачем, розповісти якусь більш-менш цікаву історію, захопити звучанням чи образом, а змусити його замислитися. Поділитися парадоксом. Не думаю, що це єдиний спосіб задоволення, який може запропонувати поезія. Різновидів поезії існує багато. Я – не доктринер, який виступає лише за один із них.

– На початку вересня ти приїдеш на поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Чи бував ти вже колись у Чернівцях? І чого очікуєш від міста?

– У другій половині сімдесятих на зворотньому шляху з болгарського Созополя я зупинився на кілька годин у Чернівцях. Тесть із тещею залишилися з малою дитиною біля авта, припаркованого на якійсь бічній вулиці, а ми з дружиною подалися до міста в пошуках ювелірної крамниці, щоби купити якийсь перстеник або золотий ланцюжок. Коли ми вже дійшли до краю міста, зовсім позбавлений надії, я запитав у міліціонера дорогу. Він свиснув, покликав якогось молодика і наказав йому нас відпровадити. Коли ми повернулися до авта, відчинилося вікно в напівпідвалі, і ми почули жіночий голос: "Это для ребенка". На тротуар випало бляшане кольорове відерце з лопаткою. Вочевидь, там була фабрика іграшок. Приємний міліціонер, приємний молодий чоловік, приємний жест незнайомої жінки. Самі лише добрі спогади. Гарна погода, гарне місто і гарні пейзажі довкола – на перехресті літа й осені, перефразовуючи Сашка Ірванця. Це одне з місць, де можна подумати, що світ гарний, а люди добрі. Тож передусім мені хотілося б там побути довше, ніж кілька годин. Зустрітися з друзями, послухати чужі вірші, почитати свої. Оглянути місця, важливі для кожного поета. Коли я там був уперше, то навіть не знав, що вони там є. Сьогодні знаю.