Завтра виповнюється 147 років із дня народження письменниці Ольги Кобилянської. Про її життя і творчість написано чимало. Але є періоди, які дослідники з цікавістю вивчають і нині.

Доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету Ярослава Мельничук – єдина в Україні вивчала найменш відомий – останній – період творчості письменниці (1914-1942 роки). На цю тему вона видала книгу "На вечірньому прузі". Ярослава Богданівна зустрілася з кореспондентом "МБ" у себе вдома.

В останні роки життя Кобилянська написала 44 твори

– Пані Ярославо, невже до вас ніхто не вивчав останній період творчості Ольги Кобилянської?

– Науковці дуже докладно вивчали ранню творчість письменниці та її відомі твори – "Земля", "В неділю рано зілля копала", "Людина", "Царівна", новели. А останній період її життя – від 1914 до 1942 року – майже нікого не цікавив. Були лише окремі праці. А цей період має багато загадок і таємниць. Тому мені було цікаво зайнятися ним. Матеріали шукала в архівах Чернівців, Львова, Києва.

– Кажуть, що в цей час Кобилянська не написала нічого цікавого.

– Так кажуть ті, хто не має уявлення про те, чим займалася письменниця в останній період свого життя. У листі до Василя Стефаника вона запевняла: "Я буду писати, доки очі не затулю". В цей час Кобилянська написала 44 твори, зокрема 27 новел: "Лісова мати", "Пресвятая Богородице", "Лист засудженого вояка до своєї жінки", "Щира любов", "Юда", "Назустріч долі". А новелу "Вовчиха" поставили на сцені обласного муздрамтеатру. В ній головну роль прекрасно зіграла Галина Янушевич. На жаль, опубліковано лише вісім оповідань. Та головне надбання письменниці – роман "Апостол черні", над яким вона працювала дуже довго – від 1915 до 1936 року. Його вперше опублікували у львівському видавництві "Діло" у двох томах. Це глибоко патріотичний твір про молодого хлопця Юліана Цезаревича, який шукає себе. У нього є вибір: стати служителем черні, тобто священиком, чи військовим. Головні мотиви роману – Україна, державність, нація. Його можна назвати навіть сімейним, бо героям письменниця дала імена своїх близьких. Роман видали 1994 року невеликим тиражем. Зараз знайти його важко навіть у бібліотеках. Тепер я готую до видання всі останні твори письменниці. Сподіваюся, незабаром з ними зможуть ознайомитися всі охочі.

Кобилянська писала винятково західноукраїнським діалектом

– У школі ми вивчали статті Кобилянської, у яких вона славила радянську владу, Леніна, Сталіна. А ви стверджуєте, що вона їх не писала…

– Ще в програмі 2000 року студентам вузів радили вивчати ці твори письменниці, які насправді їй приписували. Вони спотворюють ім’я Кобилянської, її постать та літературну творчість. Літератори вели розмови про прихильність письменниці до радянської влади. У зв’язку з цим дехто почав ставитися до неї неоднозначно.

У 1941-1942 роках радянська влада дуже пильно стежила за Ольгою Кобилянською і намагалася перетворити її на свого вірного служителя, використати у своїх цілях. Адже вона на той час була відомою і шанованою письменницею, її дуже любили на Буковині. Протягом двох років у різних газетах і журналах було надруковано 40 статей українською, російською і молдовською мовами від імені Кобилянської, в яких було прославлено радянську владу та її вождів. Але Ольга Кобилянська на той час була вже дуже хвора. Її розбив другий параліч. Вона не могла рухатися. У листах до Микити Шаповала вона скаржилася, що для неї настали дуже складні часи і вона не може навіть писати. До того ж, Кобилянська була переконаною націоналісткою, про що свідчить її останній роман "Апостол черні". Тому не могла вона писати хвалебні оди про Сталіна та Леніна.

Я намагалася довести, що ці статті не належать Кобилянській та їх не слід включати у видання її творів. Вивчала їхній стиль, порівнювала з творами письменниці. І дійшла висновку, що це була фальсифікація. Кобилянська не писала мовою, наближеною до східнонаддніпрянського діалекту. Вона писала винятково західноукраїнським діалектом, бо виросла на Буковині. В її творах є дуже багато німецькомовних слів. А в згаданих вище статтях мова переповнена фразами "серце по-радянськи б’ється", "соціально й культурно розтрощений народ", "велика ідея рівноправності і братерства", "ціна підлим наклепам", "великі проводирі великих ідей" тощо. Дуже багато географічних помилок. Наприклад, згадується буковинське село Мамаївка. Кобилянська ніколи так не написала б, бо вона знала, що село називається Мамаївці – звідти був родом її зять Панчук. У статті "Дві долі" місто Кіцмань названо селом. Ті, хто писав ці статті, були вихідцями з Наддніпрянщини, тому не могли знати такі нюанси. До речі, мені не вдалося знайти копії жодної статті та нотаток, хоча Кобилянська зберігала всі свої чернетки. Можливо, з часом знайдуться документальні підтвердження авторства статей.

– А хто міг писати ці статті замість Кобилянської?

– Це, судячи з усього, були люди з її близького оточення, які часто до неї навідувалися і яким вона довіряла. Вони могли приносити хворій письменниці статті на підпис. І вона, особливо не вникаючи у їхній зміст, підписувала їх.

– Наскільки відомо, досі немає повного зібрання творів Кобилянської.

– 1963 року вийшов лише п’ятитомник, який має багато недоліків і фальсифікацій. Через три роки будемо святкувати 150 років із дня народження Ольги Кобилянської. І нам було би за честь видати всі її твори. Приблизно десять томів. Потрібно також створити літопис життя і творчості письменниці, якого немає.
Надія БУДНА