І не хотів би, та нема як: у квітні минуло 30 років від дня смерті, а 21 червня минає 105 років від дня народження. Тому доведеться писати про Жана-Поля Сартра – письменника і філософа-екзистенціаліста, радикала, марксиста-психоаналітика, "володаря дум", духовного батька французької студентської революції 1968 року і чоловіка, який під старість удочерив одну зі своїх молоденьких коханок.
Відомо: всі люди помиляються, але, на відміну від маленьких, великі люди роблять великі помилки. Крім того, великі люди зазвичай є людьми суперечливими, але навіть на тлі дуже великих людей Жан-Поль Сартр, як писав про нього Віктор Єрофеєв, "був чемпіоном з усіх можливих суперечностей: філософських, естетичних, політичних – яких завгодно". Тому, маючи відповідне бажання, від "життєвого шляху" Сартра можна не залишити каменя на камені, пригадавши і його досить кумедне співжиття у ритмі вільного кохання з Сімоною де Бовуар, і його наївну совєтофілію на початку холодної війни, й ідеологічні обійми з Фіделем Кастро, і роздавання на вулицях Парижа маоїстських листівок.
Маючи ж бажання протилежне, можна згадати, що Сартр ніколи не торгував світоглядними переконаннями, а найважливішою цінністю в системі його переконань була свобода. Тому він з однаковим запалом протестував і проти французької війни в Алжирі, і проти американської війни на Кубі, і проти радянських танків на вулицях Будапешта чи Праги. У своїй апології свободи Сартр був максималістом, що й доводив на всіх рівнях, починаючи від небажання одружуватися та заводити дітей і закінчуючи відмовами прийняти орден Почесного легіону та Нобелівську премію – щоб не почуватися боржником ні перед окремими людьми, ні перед державою, ні перед навіть найшановнішими організаціями. Відповідно і вся філософсько-літературна творчість Сартра так чи інакше була пов’язана з поняттям свободи або з проблемою її відсутності. У контексті цієї, сказати б, судомної волелюбності чимало суперечностей головного французького екзистенціаліста виявляються не такими вже й суперечливими.
Два слова про екзистенціалізм. У найширшому розумінні кожна людина якоюсь мірою є екзистенціалістом, оскільки сприймає світ через призму власного існування (екзистенції). А що призма ця у кожного своя, то й екзистенціалізм набуває найрізноманітнішого забарвлення: лівого і правого, ліберального і консервативного, атеїстичного і релігійного тощо. Жан-Поль Сартр, зрозуміло, був екзистенціалістом лівим, а отже, й атеїстичним. Формула сартрівського екзистенціалізму, з якої виводяться всі його основні ідеї, звучить так: "Існування передує сутності". Для релігійної свідомості це формула немислима: якщо є Бог, то є і так звана "людська природа", задана людині Богом як її творцем. Натомість для Сартра сутність людини початково є чистою дошкою, на якій потім сама ж людина записує те, що визнає за потрібне. Іншими словами, людина стає тим, ким сама себе зробить – без жодних пом’якшувальних обставин у вигляді важкого дитинства, несприятливого середовища чи Божої волі.
Мить усвідомлення цієї екзистенціалістської істини є шоковою, але й рятівною – звісно, якщо після неї людина наважиться нарешті стати людиною, тобто вийти з розумового туману і взяти на себе абсолютну відповідальність за власне життя. Сартр знає, що цей перехід від примарного існування до повноти буття породжує тривогу, відчуття покинутості, відчай. Бо так і має бути. Усвідомивши, що Бога немає, людина починає розуміти, що світ позбавлений сенсу – власне тому, що немає Того, хто вдихнув би у все навколишнє якийсь сенс. Від такого світу, як бачимо на прикладі Антуана Рокантена – головного героя роману Сартра "Нудота", людину починає вивертати. Весь безмір матерії сприймається нею відтепер як зайвий і ворожий. Але через це треба пройти – і одужати. А одужання – це досягнення свободи.
Чи зникнуть після цього тривога і відчай? Ні, бо вони і є платою за свободу: бути вільним означає не покладати надій на те, чого немає, і постійно ризикувати, здійснюючи вибір на власний розсуд. На думку Сартра, цей суворий екзистенціалістський світогляд і є по-справжньому гуманістичним, адже він передає людську долю безпосередньо в руки самої людини, яка і привносить сенс у світ, виправдовуючи в такий спосіб його загалом безглузде існування.
Роман "Нудота", що відіграв роль художнього маніфесту екзистенціалізму, змалював стрибкоподібний процес формування цього світогляду і відкриття героєм у собі (а Рокантен – без сумніву, герой автобіографічний) творчих можливостей, які дарує людині свобода. Різні варіанти поводження зі свободою, як і дослівно пекельні муки в умовах її відсутності, Сартр продемонстрував у пізніших творах. Чи є серед них якісь особливо актуальні для нинішньої України?
Хотілося б думати, що таким твором є п’єса "Мухи". Загальновідомий античний міф про помсту Ореста матері Клітемнестрі та її коханцеві Егісфові за давнє вбивство Агамемнона Сартр перетворив на екзистенціалістську притчу про бунт проти злочинної вертикалі влади, на вершині якої всівся задоволений виглядом переляканого й пригніченого міста бог Юпітер. Але ідіот Юпітер не знає того, що знає Сартр: його влада не поширюється на тих, хто в нього не вірить. Тож Орест робить те, що мав зробити: вбиває Клітемнестру з Егісфом і йде у вигнання, таким чином не лише звільняючи остогидле рідне місто, а й сам звільняючись від нього.
Боюсь однак, що ця п’єса не про нас. Про нас у Сартра є інша – "За зачиненими дверима". Місце дії – пекло, хоч і без чортів та казанів зі смолою. Навпаки: за типом інтер’єру це звичайна готельна кімната. А в кімнаті – люди, які здогадуються, що вони потрапили до пекла, але спочатку не розуміють, у чому полягає покарання. Невдовзі зрозуміють: пекло – це і є інші люди, коли ти приречений навіки співіснувати з ними на спільній території всупереч власній волі. А власну волю виявляти вже надто пізно: на те воно й пекло, щоб відібрати у тебе свободу і не залишити шансів на виправлення помилок минулого. Якщо я колись надумаю перекласти цю п’єсу, то назву її "Соборна Україна". Або "Схід і Захід разом".
Олександр БОЙЧЕНКО