Тепло в білій кімнаті, в батареях шумить вода, замело снігами і навколо така самотність – цей ну-джаз, цей бібоп, це ага-ага, ця незібрана постіль, розкидані кості, непрохані гості – незнайомці чужі, завжди нові, завжди приходять просто, хоч іди і ночуй під мостом: щоб тобі не топталися по голові, щоб тебе не доводили до межі, щоб тебе не знаходили в мережі, ти заллєш собі горло воском. Крихітко, випий віскі, наведеш трохи згодом різкість. Знов незнане попереду місто, де від твого голосу тісно. Знов цехи, підвали чи гаражі – що ти робиш із серцем, із мозком? Де береш ці мечі, ці сокири, ножі, циркулярні пили – Господи, вбережи, де ти взялася з цим своїм голосом? Ну й голос в маленької рибки, шерсть на карку стовбурчиться дибки, подивіться – рожеві пипки проступають крізь блузку прозору. Крихітко, в тебе кров із джаз-кору, у тебе в легенях – море, коктейль зі спирту й озону, зі скла і заліза і хлору, на тебе ці люди хворі, в тобі ці люди потонуть –як вони стогнуть і пруться, боками і стегнами труться. Розтираєш блакитні скроні, знову на розстріл іти сьогодні, лахи вдягати модні, пестити вуха голодні – о, без цього ти вже не годна. Пульс відстукує ритм, залізничний розмірений ґрув, мерехтять за вікном міста, чорніють чиїсь будинки. Гальма скрегочуть, немов холодна кричить труба. Знову нова зупинка, знову одна зі ста готельна кімната пуста. Хтось гаманець забув, інший забув Христа, ще хтось – себе половинку. Ти не маєш ані хвилинки, не створюй, дитинко, заминки – свою сукню вдягни сріблясту, о Боже, яка ж ти класна, ти гарна, немов картинка: потужна, могутня тваринка. А ти ж іще рота не відкрила, дитинко. Тебе ще не ввімкнули, а ти їх вимкнеш, розірвеш на клапті, на дрібні синкопи, тебе кличуть підземні клуби Європи - покажи їм свінґ, заспівай їм покер, ти гард-боп факір, ти кріейтів джокер. Зараз ніч, дитинко, і ти заснула в готельному номері, з вікнами на затоку, в обіймах особи, що пахне кавою мокко, в якої відклеїлись вії, сльозиться око, і було б нечесно, було б жорстоко, якби ти про неї колись забула. Бо вона випадкова, ця Рафалула – місцева зірка, травесті-діва, в якої все накладне, крім серця, вона тебе пригортала, казала: не сердься, ми з тобою разом тільки раз – але як глибоко! Бо ти завтра співаєш деінде – і це так гірко. Ах, для мене ти недосяжна, бо, до холери, я бачила – тобі тиснув руку Боббі Макферрін. Десь приглушено траскають двері, кроки нічного портьє тонуть у пащі килима, а тобі знову сниться, що ти не сама, що ти повернулась додому, і там зима, і тебе пам’ятають, і не знають, що таке ф’южн, і коли у Різдвяний вечір ти засвічуєш свічку в дерев’яній церковці на сусідньому пагорбі, і просиш у Бозі здоров’я для діда, бо він занедужав, і втікає з грудей печаль, мов спритний сіренький вужик з жовтенькими вушками. А сніг так спокійно паде широкими, вільними смужками, вкриває кожухом вузеньку вертляву річку, в ковпаки одягає кудлаті ялини й смерічки, визирають очиці зірок з ґранатової нічки – і попереду вічність.