Поряд із не зовсім сумісними з "духовністю" бритоголовими панками на нещодавньому третьому етнодуховному фестивалі "Обнова" звучала й ніжно-лірична музика. Її чи не єдиними представниками були тернопільські "Ті, Що Падають Вгору", чий виступ став справжньою віддушиною фесту. Сімка учасників гурту на чолі з незмінною Ольгою Чірковою гідна увійти до переліку найкращих українських гуртів із жіночим вокалом. А починалося все так: ідея створення гурту виникла у січні 1996 року в Андрія Федишина та Сашка Дударчука, які тоді випадково познайомилися з неповторною і харизматичною Ольгою Чірковою. Проіснувавши якихось два місяці під німецькомовною назвою "Der Wandel", вдруге формація зібралася аж 1998-го. Тоді і з’явилася нинішня назва. Наполеглива праця, пертурбації у колективі – і нарешті перші концерти на місцевих фестах "Висадка" та "Нівроку". 1999 року була написана, мабуть, найяскравіша пісня "Та, що танцює з вітром": саме нею вдалося підкорити публіку на фестивалі "Перлини сезону-2000". Влітку 2001 року сталось диво: знайшовся добродій, завдяки якому гурт записав альбом знову ж під назвою "Та, що танцює з вітром" (залишився у форматі аудіокасети). Далі було всіляке, багатьох учасників гурту довелося відсіяти, і щойно 2006 року формується сталий склад, близький до нинішнього: Ольга Чіркова – вокал; Василь Мізюк – гітара; Ярослав Дроздовський – бас; Андрій Зубакін – барабани; Ірина Віцентович – скрипка, бек-вокал; Наталя Возняк – альт, флейта, інше; Сергій Бучинський – гітара. Наразі гурт має двогодинну програму приблизно з 20 власних пісень, але може потішити і переспівами всесвітньо відомих The Cardigans, Joan Osborne, The Cure… Свій виступ на "Обнові" через технічні негаразди музиканти скромно оцінили на трієчку, проте запитань до вокалістки у мене було значно більше, ніж три.

– Ольго, Ви вперше у Чернівцях. Як вам такий формат фестивалю, де духовність переплітається з панком?

– Гадаю, музика взагалі – справа духовна і душевна. Тому музиканти, хоч би що вони грали, якимось боком все одно причетні до духовності.

– Ви існуєте досить давно, а й досі в андеграунді. З чим це пов’язано?

– Це все були роки тяжкого самоствердження – повільного і дуже болючого. Кілька разів через непрофесійність музикантів змінювали склад. Лише скрипалька і флейтистка у нас профі, а так ми далеко від професійної музики. Як і від маркетингу.

– Як почуваєтеся у сусідстві "жіночих" рок-гуртів на кшталт "Крихітки" чи "Файно", маючи нічим не гірший вокал?

– Ми не в сусідстві, ми ще далеко від них. Я не задираю носа, і тому мені комфортно.

– Що змушує ваш гурт, незважаючи на всілякі негаразди, залишатися на плаву?

– Напевно, дуже сильне, непоборне бажання. Гаразди чи негаразди – вони завжди прямо пропорційно пов’язані з музикою, і їх треба якось виливати.

– Очільник "Пропалої Грамоти" Павло Нечитайло зізнався, що дуже хотів, щоби ви підспівали в одній його пісні, яка мала увійти до нового альбому. Але через свинячий грип цього не сталося…

– Я справді тоді дуже злякалася і не поїхала до них у столичну студію: люди навколо вмирають, а у мене маленька дитина… Тим більше, що вона дуже перехворіла у той період.

– Чи матиме ця співпраця продовження?

– Так. Павло написав гарну пісню "Лошаки", і я вже навіть пробувала під неї співати. Але треба, щоб ми з ним зустрілися, бо як можна записати пісню, коли він десь там, у Києві, а я в Тернополі?

– Востаннє бачив вас на фесті "Уніж", але відтоді багато чого змінилося, зокрема – президент. Чи це якось впливає на вас?

– Нам президент не указ: куди хочемо, туди їдемо. На жаль, через кризу "Уніжа" не стало, але скоро неподалік Бережан виступатимемо на молодіжному фесті під відкритим небом.

– До Чернівців ви завітали з вашими друзями, гуртом "Nameless", а з ким ще почуваєтесь на сцені комфортно?

– Нам важко виступати після всіх, бо, скажу простими словами, ми співаємо таку собі любовну лірику, і якщо гурти перед нами грають веселий панк, то потім нелегко налаштувати людей на свою хвилю. Тобто ми дружимо з усіма, а сцену ділити… Не знаю, хіба з’явиться ще один такий слинявий гурт, як ми.

– Хто імпонує вам із тих людей, які допомагають становленню української музики?

– Я думаю, Скрипка: він для мене такий непохитний авторитет. Ще Положинський. А ось Вакарчук пливе у своєму кораблі, його нічого не цікавить, і він займається винятково музикою. Фактично ми такі самі. Щоб щось пропагувати чи витягувати на поверхню якісь невідомі гурти, має бути сила. І це не обов’язково зв’язки чи гроші, є й такі люди, як наш тернопільський Зорян Безкоровайний, які роблять це заради ідеї.

– Чи порівнювали вас із якимись зарубіжними гуртами і чи це вам подобалось?

– Казали що я – українська "The Cranberries". Раніше мене це злило, а тепер якось все одно. 
Тарас ПІЦ