У мене завжди особливу зацікавленість викликав перегук між культурами, між окремими представниками однієї й тієї самої культури, а понад те – між представниками різних культур, конфесій, мовних середовищ. Усе це ніби підкріплювало мою впевненість у справедливості твердження, що ідеї носяться в повітрі і передаються, як віруси, крапельним шляхом.

Передусім у цьому аспекті мало би сенс не оминути увагою звернення єврейських поетів і прозаїків різних поколінь до творчості, ба й до постаті Тараса Шевченка. Сам факт цієї непроминущої зацікавленості, з одного боку, ніхто не може заперечити, а з іншого, він ставить перед нами питання: а чому саме Шевченко? Адже, ніде правди діти, в його творах можна іноді надибати й окремі вирази, та й цілі великі шматки, котрі небезпідставно трактуються як антисемітські – досить згадати принаймні деякі місця з поеми "Гайдамаки". Так, можуть заперечити мені, але ж тут поет описує реальні історичні події.

Так, відповім я запереченням на заперечення, але ж у цих описах історичних подій відчутна неприхована симпатія саме до коліїв.

До честі єврейських літераторів, які писали їдишем як за дореволюційних часів, так і за радянської влади, слід сказати, що вони спромоглися вивищитися над цими етнічними образами й несправедливостями, не зводити порахунків, а зрозуміти, що люди поділяються не лише на євреїв і антисемітів, а вододіл цей пролягає на багато глибше. Вони зрозуміли, що український народ, виразником чийого найзаповітнішого і виступив Тарас Григорович Шевченко, був так само гнобленим, як і єврейський, що долі цих двох народів, котрі жили поряд, ніби у спільній комунальній квартирі або хаті на дві половини, переплелися настільки, що тому, хто намагався би розплутати, довелося б рубати по живому. І, певне, тому саме Шевченко став для єврейських письменників тим автором, твори якого найохочіше перекладались їдишем, на кого оглядалися, посилалися, з чиєю долею – людською й письменницькою – порівнювали власну.

Не знаю, чи всім відомий факт, що 1939 року побачив світ том поем Шевченка, любовно перекладений видатним їдишським поетом Давидом Гофштейном. А Давид Бергельсон (так він же прозаїк! – зауважують мені. – То й що?), так от, Давид Бергельсон чудово переклав Шевченків "Заповіт". І звернення Мані Лейба до творчості Шевченка у щемливому ностальгійному вірші "Ніжин", написаному у вимушеній еміграції:

"Як там у Шевченка в "Думі" –
Соловейко не дає...", –
не домислене перекладачкою, а відтворене за оригіналом майже дослівно. І Самуїл Галкін по приїзді до української столиці, яка на перших порах видається йому містом ледь не ворожим, принаймні чужим і незнайомим, відчув свою спорідненість із ним, побачивши у вікні одного з будинків портрет Шевченка, бо вже знав про нього – і як про народного поета, і як про художника, і відчував близькість своєї долі хлопчиська з бідної містечкової сім’ї до долі українського хлопця-кріпака, котрий став видатним поетом. Годі й казати про часи великої війни, коли пліч-о-пліч воювали також українські та єврейські поети – як у військових частинах, так і в партизанських з’єднаннях, часто саме на території окупованої України. І ті, й інші чудово розуміли значення титанічної постаті Тараса Шевченка для підтримання духу опору незламного народу. І недарма герой вірша Мойсея Хащеватського "Партизан Тарас", полонений фашистами, називає себе Тарасом Шевченком, саме в його долі – людській і творчій – черпаючи сили для моральної відсічі нелюдам.
Читала оце зараз книгу спогадів про геніального українського перекладача Миколу Лукаша, який – факт достатньо відомий – вільно володів як їдишем, так і івритом, вивчивши ці мови ще в дитинстві, у рідному Кролевці. Певний час він у Києві жив у комунальній квартирі письменницького будинку на вул. Коцюбинського, поділяючи її, цю квартиру, з сім’ями української поетеси Тамари Коломієць і єврейського прозаїка Ісака Кіпніса. Так от, один із авторів спогадів оповідає, що колись прийшов до Лукаша, а того вдома немає. Двері відчинив Кіпніс. Про що може зайти балачка між двома письменниками, хоча й різномовними? Звичайно ж, про літературу. І передусім – про Шевченка. І зачепив тему Шевченка, що прикметно, не літератор-українець, а саме Кіпніс. Без жодної до того спонуки з боку співбесідника. І, мабуть, не тому, що хотів підлеститися чи виставити себе в якомусь привабливішому світлі, а тому, що вона йому боліла, бо для багатьох письменників – і неукраїнських також, але таких, що жили на цій землі і цією землею, Шевченко був мірилом власної людської гідності і любові до гноблених, та нескорених, до талановитих і гнаних братів-письменників, урешті-решт.

Можливо, подальші мої зіставлення видадуться комусь надто віддаленими асоціаціями, але мені думається, що у власній мужній табірній поетичній творчості Йосип Керлер, як, до речі, і Василь Стус, не в останню чергу надихався прикладом Шевченка, котрий, попри найсуворішу заборону "писати й малювати", в часи каторжної солдатчини примудрявся мережити сторінки своєї "захалявної книжечки" рядками тужливими і мужніми, як світло провідної зірки у безмісячну ніч.

Якщо навіть з усього масиву їдишської літератури прочитати тільки видану "Духом і Літерою" "Антологію єврейської поезії (українські переклади з їдишу)", за всієї її вимушеної неповноти, можна зауважити багато ниточок, що сполучають вистраждані теми та ідеї цієї літератури з аналогічними українськими, особливо яскраво відображеними саме в творчості Тараса Шевченка. Про це я детальніше писала у своїй передмові до згаданої антології. Але один пасаж звідти мені б хотілося принагідно зацитувати: "Чи не побачить український читач, як у дзеркалі, власні проблеми – утвердження повноправності своєї рідної мови – у вірші Моріса Вінчевського "Жаргон", в якому звучить упевненість, що ця мова у високій поезії буде дзвінкішою "од латуні й латини"? Чи не проти добре відомого хуторянського "моя хата скраю" повстає Гебіртиг?". Додам: як пізніше – український поет Василь Чумак, що загинув зовсім молодим (як і Ошер Шварцман) під час громадянської війни. І хіба всі ці теми й ідеї, ці інвективи, породжені синівською любов’ю до власного згорьованого, зацькованого народу – певним чином не від Тарасових гніву та любові?
Валерія БОГУСЛАВСЬКА

довідка


Валерія Богуславська – авторка 9 поетичних книжок, численних книг перекладів українською мовою (Дж. Г. Байрона, Марини Цвєтаєвої, Арсенія Тарковського, Переца Маркіша, Іцика Мангера та ін.). З української на російську переклала твори Євгена Маланюка, Максима Рильського, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Юрія Дарагана. Виступила співупорядником "Антології єврейської поезії" в українських перекладах ("Дух і Літера", Київ, 2007).