За хрестоматійним висловом Григора Тютюнника, "немає загадки таланту, є вічна загадка любові". Навіть якщо ця максима не стосується наукових досліджень, книга Ярослава Грицака "Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота" написана згідно з нею: і талановито, і з любов’ю.
Формула успіху?
На відміну від просто таланту, геній – це все-таки завжди загадка, до того ж, щоразу інша. Зокрема загадка Франка полягає в тому, що він був чи не єдиним генієм у світовій літературі, який, написавши близько чотирьох тисяч різножанрових творів, не залишив нам жодного беззаперечно геніального. Ще перед початком "творчого шляху" гімназист Іван Франко обурювався з приводу відомого рядка Міцкевича: "Важче добре день прожити, ніж написати книгу". За іронією долі, життя Франка у підсумку виявилося значно цікавішим об’єктом дослідження, ніж його книги. Як писав Михайло Рудницький, "єдиний твір, більший понад усі інші, цікавіший, ніж багато першорядних мистецьких творів нашої літератури, яким Франко не мав часу чи змоги дорівняти, твір нескінченний, над яким можна думати і сперечатися в гіпотезах і тезах, це – він сам".
Доброзичливо-пильним аналізом рівно половини цього твору (від народження до 1886 року) і займається Ярослав Грицак у книзі, що, з одного боку, постала на перетині історії, літературознавства, соціології та етнографії, а з іншого – поєднала в собі жанри біографії та мікроісторії. Різниця між двома останніми більш-менш така: будучи життєписом видатної особи, біографія зазвичай саме на цій особі і концентрує свою увагу; натомість мікроісторія розповідає нам про життя "простих людей", відтак найважливішою в ній є всіляка супутня інформація – про звичаї, побут, родинні й суспільні відносини тощо. Грицакові вдалося поєднати ці два жанри, внаслідок чого читач, не втрачаючи з ока масштабу особистості Франка, встигає водночас довідатися про кількість книгарень у Голландії, відсоток байстрюків у Нагуєвичах і співвідношення русинів та євреїв у сільському господарстві Галичини.
Єдиний розділ книги, який звучить трохи сумнівно, – це "Як Франко став генієм". Тут автор застосовує до Франка виведену Гансом Айзенком "формулу успіху", складниками якої виступають походження, стать, віросповідання тощо. Не вдаючись до дискусій з цією формулою, зауважу лише, що якби вона діяла, то, наприклад, Шевченко точно б генієм не став. Тому більше за Айзенка я довіряю дідусеві Канту, на думку якого геній тому і є генієм, що не вписується у формули. Зрештою, мені не цікаво знати, як стати генієм, тим більше, що таке знання все одно стати ним не допомагає. Зате, додавши до Канта гегелівську філософію історії, я можу сформулювати дещо інше: геній і невдаха відрізняються не ступенем обдарованості чи рівнем суб’єктивних прагнень, а об’єктивними результатами, яких – часто попри власну волю – одному з них щастить досягти, а іншому – ні. Невідомо, чому розподіл щастя і нещастя відбувається саме так, але відомо, що Франку пощастило – і він справді став генієм. Тільки не літературним, а націєтворчим.
Жіноче питання
Слово "пощастило" має у випадку Франка специфічне значення, ніяк не пов’язане зі сповненим родинного затишку і товариських розваг безтурботним життям. Ні, пощастило йому з цілком іншого погляду – з погляду згаданих об’єктивних результатів, які виявилися важливішими за його вкрай суперечливі суб’єктивні прагнення. Згадати хоча б трагікомічну історію Франкового перманентного сватання (яка, звісно, не впливає на оцінку Франка як письменника і політика, але дає уявлення про особливості характеру, що певною мірою відбилися на всіх видах його діяльності). Отож станом на кінець 1870-х років Іван Якович найбільше любив Ольгу Рошкевич і соціалізм. Але батько Ольги віддавати дочку за соціаліста не збирався. Тоді Ольга під впливом перекладеного і пропагованого Франком роману Чернишевського "Що робити?" наважилась фіктивно вийти заміж за молодого священика Володимира Озаркевича, який своєю чергою любив іншу дівчину. Згідно з планом, одружені про людське око, Ольга і Володимир насправді мали жити не одне з одним, а зі своїми коханими: у тодішніх соціалістів це називалося "здобути волю". Здогадайтеся, хто став на заваді реалізації цього геніального соціалістичного плану? Правильно, сам Франко, який сказав Ользі, що він передумав. Причому, сказав він їй про це не до, а після весілля. Бідолашна Ольга мусила змиритися і народити згодом Озаркевичу сина Івана.
Тим часом Франко вирішив одружитися з сестрою побратима Михайла Павлика – Анною. Любові, як пише Грицак, він до неї не почував, але йому сподобалась її стаття "Мої й людські гріхи". Однак раптом на шляху Франка виникла сухотна станиславівська красуня Юзя Дзвонковська. Відповідно план знову змінився: поет надумав "продати свою частину батьківського спадку і виручені гроші вкласти у заборгований маєток Дзвонковських", щоб перетворити його на общину. Крім Франка з Юзею, жити в тій общині мали також Анна й Михайло Павлики. Юзя, як не дивно, відмовилася. Паралельно поет встиг звернутися з матримоніальними пропозиціями ще й до Юлії Шнайдер, Климентини Попович та Ольги Білинської. Мене особисто у цьому всьому найбільше зворушує такий – за словами Грицака – "елемент етосу" Франка, як прозорість стосунків: "Ользі Рошкевич він розповідав, що до нього не байдужа Анна Павлик, Юлії Шнайдер – що їде одружуватися до Юзефи Дзвонковської, Ольга Білинська прекрасно знала, що Франко думає запропонувати руку і серце Юлії Шнайдер і посвячує один зі своїх літературних творів уже заміжній Ользі Рошкевич". Тощо. Закінчилася, як відомо, ця гіменейська епопея одруженням з Ольгою Хоружинською – за власним зізнанням Франка, "без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою". На весіллі гості виголошували тости про глибоку символічність подружжя, яке поєднало Правобережну Україну з Лівобережною і створило модель соборної нації. Якщо ще додати, що на той момент Франко вже був закоханий у Целіну Зигмунтовську, що українська мова для лівобережної Ольги так до кінця життя й не стала рідною і що з часом "і Франко, і Хоружинська схильні були вважати свій шлюб катастрофою", то доведеться визнати: символ виявився навіть глибшим, ніж передбачалося.
I все-таки геній
Зупинятися так детально на "жіночому питанні", можливо, й не було б сенсу, якби за подібною схемою не розгорталися стосунки Франка і з рештою його "малих спільнот": з євреями й поляками, радикалами й народовцями, інтелігенцією й селянством. Саме тому "ідеологічним" дослідникам досі так легко маніпулювати Франком. Хто хоче довести, що він був соціалістом, той згадує "Вічного революціонера" чи "Соціалістичний катехізм"; кому треба показати Франка-націоналіста, той цитує "Не пора, не пора, не пора,/ Москалеві й ляхові служити!" Чи довіряв Франко євреям? Звичайно. Інакше б не об’єднувався з ними у спільній боротьбі проти "гнобителів робочого люду". А чи не був він при цьому антисемітом? Певна річ, що був. Інакше б не написав: "І що за герої! Один гнав козак/ Їх сто, аж губили патинки;/ А козацьких потомків мордують отак/ Жиди розпаношені ниньки". Далі: з поляками дружив? Ще й як. Лише у "Львівському кур’єрі" вийшло близько 900 Франкових текстів польською мовою, завдяки чому він, власне, і став першим українським літератором Галичини, що сяк-так зміг прогодувати себе пером. Але дружба дружбою, а політика політикою: запитайте сьогодні відносно освіченого поляка, хто такий Іван Франко. "Антипольський націоналіст", – відповість поляк. І матиме рацію.
А як щодо видань, в яких друкувався Франко? Може, хоч вони були ідейно однорідними? Гай-гай: "Франко спромігся працювати водночас і з українськими радикалами, і з галицькими (неруськими) соціалістами, і з українськими націоналістами та польськими демократами і з Австро-Угорської, і з Російської імперій… Газети і журнали, що їх редагував Франко, їхня автура і читацька публіка представляли два різні проекти: федеративну польсько-українсько-єврейську спільноту, утворену на підставі горизонтальної інтеграції "трудових верств" різного етнічно-релігійного походження, та вертикально зінтегровану українську націю".
На перший погляд, з усього сказаного має випливати не надто втішний для Франка висновок. Але не випливе. Бо Франко таки був генієм, і як генію йому парадоксальним чином вдалося перетворити власні недоліки на загальні здобутки. У середині ХІХ століття нічим подібним до "української національної свідомості" в Галичині й не пахло. Франко народився в часи, коли "високою" мовою його регіону була німецька. Його юність припала на період активної полонізації Львова. Легко уявити, як молода людина, бажаючи досягти успіху, обирає для себе одну із двох панівних, а отже, "надійних" культур. Натомість Франко свідомо вибрав українську. Так, його твори переважно були далекими від досконалості, але вони були "читабельними" і їх було багато. Друкуючись де можна й не можна, впливаючи на молодь і конфліктуючи зі старшими, Франко поступово зміг перетворити аморфне галицьке населення на модерну українську націю.
Ярослав Грицак пояснює цю роль Франка за допомогою дотепної футбольної метафори: "Збігом обставин сталося так, що Галичина часів Франка стає полем, де відбувається один із півфінальних матчів. Щоб виграти, один з аутсайдерів – українофільська інтелігенція – пробує опанувати нові правила і техніку гри, зібрати соціальний і символічний капітал, перетворити пасивних досі жителів своєї провінції на масову групу підтримки… Всі ці заходи можуть виявитися марними, якщо команда не матиме доброго форварда, який забиватиме голи… Франко став таким форвардом". Інакше кажучи, насамперед завдяки Франкові Галичина перетворилася на твердиню, без якої українська нація у ХХ столітті просто б не вижила. Можна дорікати йому за те, що Україна є такою, як вона є: суперечливою, непослідовною, хаотичною. Але без Франка її взагалі б не було. Ніякої.

P.S. Як уже говорилося, дослідження Грицака охоплює лише першу половину життя Франка. Закономірно, що зі світоглядно близьким "Франком-демократом" автор упорався блискуче. Хотілося б тепер побачити, як він дасть собі раду з пізнішим "Франком-націоналістом".
Олександр БОЙЧЕНКО