На Півночі з давніх-давен мешкали міфологічні велетні. Горді та сміливі, вони будували свої житла з величезних каменюк, запливали далеко в океан і підкоряли інші держави. Їхні жінки користувались такою ж повагою, як і чоловіки, бо були такі ж сильні духом і тілом. Велетні навіть воювали з богами, адже що їм боги? Боги на Півночі смертні, як люди. Північний світ жорстокий до слабкого, проте сильного він вчить мужності. І досі у Скандинавії живуть сильні та горді люди. Одним із велетнів, але вже не міфологічних, а кінематографічних, був швед, про якого ми сьогодні й поговоримо: Інгмар Бергман.
Своєю багаторічною творчістю він довів, що кіно може бути не лише видовищем у давньоримському розумінні цього слова, не лише вікном у зовнішній світ, але й збільшувальним склом, яке дозволяє зазирнути в глибини людської душі. Бергман першим рішуче відмовився від принципу розважальності, перетворивши кінематограф на таке ж серйозне мистецтво, яким колись була література. Можна сказати, що саме з нього і розпочалось авторське кіно.
Інгмар Бергман народився 1918 року в сім’ї лютеранського священика. Виховувався він в атмосфері суворості та несправедливості. Релігійність батьків своєрідно відбилась на дитині: Бергман стверджував, що втратив віру ще у восьмилітньому віці, хоч і усвідомив це значно пізніше. Після служби в армії він вступив до Стокгольмського університету, щоби вивчати літературу та мистецтво, але не довчився, серйозно захопившись театром, а згодом ставши, за власним зізнанням, "справжнім кінонаркоманом". Світове визнання йому принесли фільми, зроблені у відносно зрілому віці, в 1950-1960-ті роки: "Сьома печать", "Сунична поляна", а також "Обличчя", "Мовчання" та "Персона", самі назви яких свідчать про близькість до філософії екзистенціалізму. Самотність, відчай, неможливість зрозуміти іншого, смерть, любов, релігійні сумніви – ці визначальні проблеми людського існування характеризують усю творчість Інгмара Бергмана.
Герой суворої і по-північному поетичної "Сьомої печаті" (1955) – лицар, що повертається до рідної Швеції після десяти років хрестових походів. Він розпочинає гру в шахи зі Смертю, домовившись, що вона не забере його до кінця партії і залишить живим, якщо програє. Лицар надзвичайно втомився від життя і не бачить, заради чого йому було б варто жити далі. Але його цікавить питання: чи справді Бога немає? Адже навколо видно лише вчинки людей, помічених Сатаною. Врешті-решт герой програє партію Смерті, і її зловісна постать у чорному тягне його та інших героїв за собою. Незважаючи на очевидну похмурість цієї алегорії, у фільмі є місце і для іронії та сарказму. Потім режисер стверджував, що завдяки "Сьомій печаті" він позбувся власного страху смерті.
Бергману належить афоризм: "Щастя – це добре здоров’я і погана пам’ять". Своє щастя і здоров’я геніальний швед забезпечував безжалісним психоаналітичним препаруванням проблем, страждань і страхів, які знаходив у себе самого: завдяки кінематографу він позбувався їхнього негативного впливу. Режисера цікавила "реальна сутність" людини, а не глянцеві картинки. За словами Бергмана, його від самого дитинства переслідували демони, але він залучив їх до роботи і саме з їхньою допомогою перетворював життєву потворність на художню красу.
Бергман заслужено вважається неперевершеним майстром у зображенні історій кохання. Його "Сцени з подружнього життя" є однією з найбільш глибоких стрічок на цю тему у світовому кіно. Фільм складається із шести "сцен", кожна з яких є фрагментом двадцятилітнього спільного життя Маріани і Йохана. Спочатку режисер докладно показує, як невірність та лицемірство поступово призводять до руйнування подружньої пари. Але розлучення веде до вияву розуміння, співчуття та щирості. І ось кохання колишнього подружжя розгорається з новою силою. Бергман зізнавався, що зйомки "Сцен…" зайняли всього чотири місяці, але на їх переживання пішло ціле життя. Через 30 років 86-літній метр продовжив розповідь про Маріану та Йохана у фільмі "Сарабанда". Тут колишнє подружжя знову зустрічається після довгої розлуки і знову своїми непередбачуваними стосунками змушує нас хвилюватися і співчувати. "Сарабанда" стала лебединою піснею у славній та продуктивній кар’єрі Бергмана, який у підсумку зняв майже 50 фільмів і поставив понад 120 театральних вистав.
Одним із головних (і, звісно, пов’язаних із темою кохання) досягнень у багатогранній творчості шведського режисера, яке неможливо оминути, є зображення жінки. Йдеться не так про ставлення Бергмана до жінок, як про вміння розгледіти їх, відчути і зрозуміти. Горді, рішучі і сильні жінки у фільмах Бергмана трохи (а може, й не трохи) нагадують героїнь іншого скандинава й улюбленця феміністок Генріка Ібсена. Для режисера-чоловіка побачити світ очима жінки – завдання майже непосильне. Сам Бергман зізнавався: "Світ жінок – це мій універсум. Часом мені в ньому зовсім не солодко, але жоден чоловік і не може похвалитися тим, що все тут для себе поз’ясовував". Треба однак визнати, що Бергману – як мало кому у світовому кінематографі – це значною мірою вдалося.
Мабуть, найвідомішим серед глядачів став автобіографічний фільм Бергмана "Фанні й Александр", який вийшов на екрани 1982 року і за якого режисер отримав свого третього "Оскара". Хоч цей фільм і зроблено за всіма законами "цікавого кіно" – з комедійними персонажами та напівдетективною сюжетною лінією, – він постійно балансує на межі чогось дивного і магічного. Після нього Бергман оголосив про завершення кінематографічної кар’єри. Але, як ми вже знаємо, він її не завершив, а зняв ще близько десяти чудових драм для телебачення, які лише підтвердили силу його таланту і свіжість погляду на світ. Бергман ставив спектаклі, писав автобіографічні книги та сценарії, в яких розповідав "останню правду" про себе – про свій непростий характер, про складні стосунки зі своїми дружинами й коханками.
Його фільми з плином часу нічого не втратили і, як належить справжнім шедеврам, не постаріли. Нічого дивного: люди завжди будуть кохати і мучити одне одного у сімейних стосунках, страждати від самотності або її відсутності, боятися смерті… А це означає, що фільми Бергмана, які з точністю хірургічного скальпеля розтинають нариви потайних людських драм, завжди залишатимуться актуальними.
Останні роки життя він прожив самотньо на острові Форьо в Балтійському морі, де продовжував писати, але майже ні з ким, крім рідних, не спілкувався. Інгмар Бергман помер два роки тому, в один день з іншим великим режисером – Мікеланджело Антоніоні. Запам’ятаймо цю дату: 30 липня 2007 року закінчилась велика епоха, епоха митців, для яких кіно було чимось більшим за колекцію цитат і спецефектів.
Ксеня ПРОКОПЕЦЬ