Рівно 40 років тому – 14 червня 1969 – запивши німецьку вечерю слов’янською порцією алкоголю, Марек Гласко в помешканні свого приятеля увімкнув на весь Вісбаден платівку з піснями у виконанні Хору Совєтської Армії і прийняв снодійне. Напередодні він придбав авіаквиток до Ізраїлю, де на нього чекала героїня його повісті "Я розповім вам про Естер", а також знімальна група, яка працювала над фільмом за його ж книгою "Усі відвернулися". Головну роль у цьому фільмі грала німецька кінозірка і за сумісництвом колишня дружина Гласка Соня Ціманн. З Ізраїлю Гласко планував повернутися додому. Дім його на той момент стояв у Каліфорнії.
Купівля квитка виявилася не найбільшим, але останнім Гласковим марнотратством: вранці лікарі констатували, що доза снодійного була завеликою. Підконтрольний Москві ідеологічний апарат Народної Польщі миттєво спробував скористатися нагодою, назвавши смерть забороненого в країнах соціалізму письменника свідомим самогубством: ось, мовляв, типова доля зрадника батьківщини. Батьківщина однак сприйняла "інформацію" трохи інакше, ніж сподівалися "компетентні органи": з живої легенди польської літератури Марек Гласко перетворився на вічно молодий символ польського бунту, польської трагедії і польського гонору. Внутрішня вразливість і зовнішня брутальність, імпульсивна щирість і хитрий розрахунок, бездонний розпач і безжалісний гумор, одне велике кохання і сотні юних коханок, безглузді п’яні дебоші і безкомпромісна війна за людську
гідність: чого в цьому "портреті митця замолоду" більше – правди чи вигадки? Тепер це вже не має значення. Біографія Гласка давно стала міфом, а для міфу художня переконливість важливіша за фактичну правду.
Високий, статний, гарний і двадцятилітній, з виробленою усмішкою досвідченого циніка, трохи схожий на Елвіса Преслі, трохи – на Джеймса Діна, Марек Гласко з першої ж спроби (журнальна публікація оповідання "База Соколовська") стає улюбленцем найширших кіл суспільства – від екзальтованих завсідниць напівлегальних нічних барів до літературних генералів на кшталт Єжи Анджеєвського чи Ярослава Івашкевича. Щоправда, у зоні, так би мовити, безпосереднього контакту "Маречек" вмів не лише зачаровувати людей, а й відштовхувати їх своєю часто нестерпною поведінкою. Але тисячі й тисячі особисто не знайомих із ним молодих читачів, особливо після збірки оповідань "Перший крок у хмарах", визнали Гласка голосом свого "розгніваного покоління", покоління втрачених ілюзій і зруйнованих мрій.
Крім цієї збірки, Гласко опублікував 1956 року повість "Восьмий день тижня". В Україні, навіть за часів Хрущова, автора за подібне "очорнення радянської дійсності" розстріляли б на місці, Гласка – та й те аж через два роки – лише випустили за кордон і
фактично змусили там залишитися. Можна припустити, що влада до останнього сподівалася хоч трохи приручити улюбленця публіки. Тим більше, що, по-перше, відверто в політику письменник ніби не втручався (згодом у Парижі на запитання радіоведучого, чи займався він політикою, Гласко відповів: "Один раз у житті. Якось я позичив гроші у члена партії і не віддав"). По-друге ж, "народній" владі вельми пасував би образ письменника пролетарського походження, який просто з-за керма вантажівки пересів за друкарську машинку і без жодної освіти зробив літературну кар’єру.
Щодо "пролетарського походження", то воно виявилось одним із численних жартів Гласка про себе: насправді його батько у довоєнній Польщі був адвокатом і радником міністерства внутрішніх справ. Тим часом освіти, якщо не рахувати семи класів школи і водійських курсів, письменник таки не здобув. Пізніше в пародії на автобіографію він писав: "Дотепер сумніваюся, чи існує якась різниця між фізикою, алгеброю, математикою і хімією… Чи можливо поділити сорок дев’ять хоч на яке-небудь число? Якщо це взагалі якимось дивом можливо, то точно не для мене".
З іншого боку, Гласко мав видатних "заочних вчителів": Достоєвського, Фолкнера і Хемінгуея. У найкращих оповіданнях йому вдалося поєднати психологічну глибину першого із в’їдливістю другого та лаконізмом третього. А це, здається, було зробити не набагато простіше, ніж знайти число, на яке ділиться сорок дев’ять. Крім того – а, може, передусім – Гласко зумів знайти специфічну інтимну інтонацію, він не виголошував промов, не повчав і не виховував читача, він заговорив з ним живою мовою вулиці – так, як розмовляють між собою за чаркою знайомі люди: де треба – матюкнуться, де треба – пожартують або раптом відкриють одне одному душу. "Писання для мене, – зізнавався письменник, – це річ, інтимніша за ліжко".
Інтимніша за ліжко – отже, найінтимніша взагалі. Чи може людина, маючи крихту самоповаги, брехати сама собі в найінтимніших справах? Гласко не міг. Попри славнозвісні алкогольні запливи, він ані на мить не дав себе обдурити комуністичній владі, дуже тверезо оцінюючи все, що відбувалося в тодішній Польщі. Його визначення встановленого Москвою режиму до сьогодні видається актуальним для нас: це режим, абсурдність якого людина добре усвідомлює і навіть підсміюється з нього, але не може нічого змінити, відповідно розчаровується і деградує. За змалювання "нового поляка" як людини розчарованої і деградованої критика почала звинувачувати Гласка в "чорнушності". Гласко відповідав, що під час створення світу загалом і "нової Польщі" зокрема з ним особисто чомусь ніхто не радився. Одне слово, остаточний конфлікт із владою визрівав і рано чи пізно мусив вибухнути.
Станом на лютий 1958 року в активі Гласка були згадані публікації, співучасть у створенні кіносценарію "Кінець ночі", престижна літературна Премія Видавців і обожнення з боку читачів. У пасиві – недопущені до друку повісті "Наступний до раю" і "Цвинтарі", недопущений до прокату фільм "Восьмий день тижня" та репутація нелояльного до влади хулігана і скандаліста. З таким багажем він їде на запрошення Літературного Інституту до Парижа, де і видає заборонені вдома повісті та отримує за них премію Гедройцевої "Культури". Гласкові 24 роки, його твори перекладаються західноєвропейськими мовами, його самого кличуть у гості західноєвропейські країни. Врешті-решт терпець польській владі уривається: розлючений 1-ий секретар ПОРП товариш Гомулка забороняє продовжувати громадянину Гласкові закордонний паспорт і вимагає його негайного повернення до Польщі. Гласко, який на той момент перебував у Західному Берліні, там-таки і попросив політичного притулку.
Далі буде європейський період життя, потім ізраїльський, потім американський, переклади десятками мов, нові премії і нагороди, нові великі заробітки і розтринькування всього до останнього цента, важка фізична праця і невдалі голівудські починання з Романом Поланським та Ніколасом Реєм. Далі буде багато чого – крім повернення до Польщі і залишеної там коханої жінки. Спроба забути їх обох не мала шансів на успіх: з ними було неможливо витримати, без них виявилося неможливо жити.
Олександр БОЙЧЕНКО