З дітьми слід поводитися справедливо і суворо, але по змозі не безжально. Адже будь-хто з нас міг би опинитися на їхньому місці. Та що там – усі ми вже побували там! І кожен пройшов через це задушливе пекло, зване дитинством. Зараз я спробую викрити один негідний вчинок дев’ятилітнього Юрка Андруховича, тобто мене – того, який був колись давно і якого вже зараз немає.
Моя дитяча пригода з М. В. Гоголем, великим російським письменником малоросійського походження (він же – великий український письменник, який писав російською мовою), полягала в тому, що я порушив восьму заповідь. Тому я, на жаль, уже не можу врочисто проголосити: "Ці руки нічого не крали". Згодом у своєму житті я порушував її ще неодноразово. Але того разу – з Гоголем – здається, вперше. Власне кажучи, я згадую про це мимохідь у вельми сумнівному документі, званому "Таємницею". Нині настав час зупинитися на тій події докладніше.
Загалом у нашій родині панував культ не Гоголя, а Шевченка. У цьому, звісно, немає нічого надзвичайного – то була типово галицька родина. Шевченка моя бабця знала напам’ять довжелезними шматками, при цьому, декламуючи його, вона обов’язково збивалася на патетичне схлипування. Батько, особливо в підпилому настрої, читав мені вголос із "Кобзаря" і також нерідко пускав зворушену сльозу. Словом, усе, як і належиться: портрет у смушевій шапці, вишиванки в шафі, козакоманія. Дещо дивним однак є те, що в такій козакоманській родині не було жодної книжки Гоголя. Не думаю, що це була свідома самоцензура, швидше випадковість. Але цілком закономірна.
Час до часу ми відвідували маминих батьків на вулиці Матейка – от у них мені й трапилася перша в моєму житті книжка Гоголя – "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", мовою оригіналу, в м’якій обкладинці, з якимись пасторальними парубками й дівчатами. Чому я взяв її з собою додому – точно не пригадую. Мабуть, вирішив прочитати. Загалом це був такий майже усталений ритуал – ідучи з Матейка назад на Гаркуші, неодмінно щось із собою прихопити, чи, як казала мама, вимантити. Того разу я вимантив книжку Гоголя.
Російською я читав майже так само запійно, як і українською. Зазвичай це відбувалося пополудні. По закінченні уроків, десь коло другої, я приходив на пару годин додому. О четвертій починалась обов’язкова група подовженого дня, на яку слід було повертатися до школи. Книжки я читав поміж обідом і групою, засівши на веранді у жахливо рипучому старезному фотелі з грубої твердої соломи. Це було схоже на півторагодинний транс. Ніде правди сховати, давно я вже не вмію зачитуватися з такою самовідданістю.
Занурення в Гоголя виявилося чимось на зразок хвороби – було і солодко, і страшно. А також страшно і смішно. Я вперше став запізнюватися на групу. Вихователька не могла не спостерегти мого збудження, але навряд чи їй спадало на думку прискорене сексуальне дозрівання. А даремно.
Що саме так притягувало мене в усіх цих малоросійських оповідях? Здається, це було воно – цілком особливе поєднання сміху зі страхом, фантазмного з буденним, а химерного з банальним – усе, що відклалося матрицею для якихось майбутніх перверзій та рекреацій. Але передусім, звичайно – сміх і страх. Ці два антиподи, два полюси людського переживання власної скінченності, в Гоголя зрослися у щось неподільне – та навіть не зрослися, а втиснулись одне в одне і скліщилися! Недаремно Гоголь гермафродит, що любив одягатися жінкою. Не прихований гомосексуаліст, як стверджує дехто, а саме гермафродит – два в одному, сміх і страх.
Хоч загалом це зараз я такий розумний, а тоді, у другому класі, нічого такого я ще не знав і про таке не думав. Зате у другому класі я близько потоваришував з Турком. Ні, знову не зовсім так – Турком я називаю його у "Таємниці", а у школі ми називали його Турою. Тура був сином театральних художників, наймолодшим з трьох синів, і в них було велетенське помешкання в одній з найкрасивіших кам’яниць австрійських часів прямо над Соткою – головною променадою Франика. Усі в нашому класі – хлопці, а ще більше дівчатка – мріяли про те, щоб товаришувати з Турою й мати змогу відвідувати його казково багате й химерне помешкання. Воно являло собою промовисте свідчення живої, не на словах, а на ділі, турботи радянської влади про культурно-мистецькі кадри. Тож я, потоваришувавши з Турою ближче, відчув себе обраним. Зокрема, за можливість час від часу вдихати запах тих височезних покоїв, виходити на довжелезний балкон прямо над Соткою і – чи не в першу чергу – позичати книжки з їхньої колосальної бібліотеки.
Тура присадив мене на Жуль Верна – його книжки я й позичав. Проте одного разу (ну, чому я такий упевнений, що то була субота – єдиний день тижня без групи подовженого дня і чому я такий упевнений, що то було навесні, звідки взявся той запах бруньок, пилу і всього іншого – з відчинених дверей балкона?) моя рука дотягнулася до товстелезного жовто-сірого тому з написом "Н. В. Гоголь ПОВЕСТИ" на обкладинці. Це було ювілейне, 1952 року, до 100-річчя смерті, ГИХЛівське видання, у передмові до якого не знаний мені добродій Машинський цитував так само мені не знаного пана Бєлінського. Але справа не в них. Справа у тому, що ця книжка містила в собі у парканадцять разів більше Гоголя, ніж мої принесені з вулиці Матейка і досі не повернуті "Вечори". Бо в ній був ще й "Миргород" з його "Вієм" і "Тарасом Бульбою", а також "Петербурзькі повісті" з "Носом" та "Нотатками божевільного". Вона, ця книжка, чи то пак уже Книга, мала аж ніяк не менше півтисячі сторінок!
Пам’ятаю, як взуваючись у передпокої, я схилився, щоб зав’язати шнурки на черевиках. Турин батько – завжди суворий, солідний і, мов тур, великий – чомусь саме в ту мить виринув з котроїсь кімнати. Щось йому в мені не сподобалось – і коли я розпрямився, він про всяк випадок вирішив плеснути мене по животі. З-під моєї футболки з довгими рукавами (була субота і заняття з фізкультури) випала книжка. Не маленька – на півтисячі сторінок. "О, що це в тебе тут таке?" – спитав Турин батько і підняв її з підлоги. "Гоголь. Повести", -– прочитав уголос з обкладинки.
Усі ми, напевно, знаємо це бажання запастися під землю. Тої хвилини я все на світі віддав би за таку можливість, навіть душу й життя. Мене врятував Тура, який стояв поряд і ні сном ні духом не здогадувався про мою крадіжку. Але він не змигнув і оком: "Це він попросив з нашої бібліотеки, я йому позичив". Його батько ще трохи потримав томисько в руках, а тоді, віддаючи мені, запитав для порядку: "А чого ти там ховаєш?". І тут я – пійманий на гарячому, але відпущений! – мляво зімпровізував: "Ну, якщо на вулиці дощ…". І, як воно часто буває в гоголівських персонажів, засоромлено шморгнув носом. Дивно, але йому вистачило цього пояснення. Ні, інакше: йому вистачило навіть цього пояснення.
З того часу я маю право стверджувати, що Гоголь М. В., великий російський, перепрошую, великий український письменник, має безпосередню причетність до мого найпершого гріхопадіння.
Якщо ж оцінювати ситуацію в категоріях юридичних – то він є співучасником мого злочину. Ні, не свідком, а саме співучасником.
І за це я не можу його не любити.