Для когось пісня "Червона рута" – національний гімн красі, а для неї – це любовний лист. Лікар-терапевт вищої категорії міської поліклініки №2 Марія МАРЧУК-СОКОЛОВСЬКА була першою, кому майбутній композитор, а тоді студент медінституту Володимир Івасюк наспівав свою пісню. Вони навчалися в одній групі медичного інституту, разом грали в оркестрі.
– Це був незабутній 1969 рік. У перерві між репетиціями оркестру в коридорі Володя сказав, що хоче наспівати мені свою нову композицію, – пригадує Марія Іванівна. – Так я вперше почула уривок "Червоної рути". Йому була важлива моя думка. Я ж була захоплена піснею і сказала, що вона стане відомою, це – майбутній хіт.. А потім була звичайна лекція про шкірні хвороби, на якій він простягнув мені аркушик із текстом "Червоної рути". Внизу – підпис: "Мусі від Володі. ІІІ пара по дермі…"
"Найбільше був закоханий у музику"
– Цей аркуш паперу зберігаю й досі. Дорогі серцю слова написані рукою Володі… За цей аркушик делегація українців із Франції пропонувала мені не одну тисячу доларів. Я відмовилася. Це ж безцінна пам’ятка! Усі такі прекрасні листи творяться від любові. Бог подарував мені щастя спілкування з талановитою людиною. Я знала Володю таким, яким не знали його інші. П’ять років ми спілкувалися день у день. Вранці ходили на заняття, вчили важкі анатомію та латинь, ввечері – репетиції ансамблю. Чи був Володя закоханим у мене? Про все говорили його очі. Наша дружба і ці перші прекрасні почуття назавжди залишилися у моєму серці. Це те святе, що назавжди залишається з людиною і зберігається у таємниці…
– 1967 року я вступила до Чернівецького медінституту, – розповідає про свої студентські роки Марія Іванівна. – Склала лише один іспит і вступила, бо була медалісткою. 31 серпня 1967 року після посвячення в студенти ми групами зібралися біля актової зали. Тоді я вперше побачила Володимира Івасюка. До мене підійшов гарний стрункий хлопець із неймовірно блакитними очима і сказав: "Я – староста нашої 30-ої групи". Потім він запитав мене, чи граю я на скрипці, і запропонував удвох грати у камерному оркестрі та оркестровому відділі народного ансамблю пісні й танцю, який діяв при нашому інституті.
Володя був дуже світлою, життєрадісною людиною! А який красень і гуморист! Дуже зачаровувала його гра на скрипці. Найбільше Володя був закоханий у музику. Він розривався на дві частини між творчістю та медициною. Це справді був талант – такі люди народжуються раз у сто років.
Тоді ж я познайомилася із неймовірною сім’єю Володі, яка жила на вулиці Богдана Хмельницького, 58. Пригадую, няня Міля пекла дуже смачні пиріжки. Володя приносив їх до інституту, для всієї групи це було свято!
Володю любили не лише студенти, але й викладачі. Вони поважали його розум та пунктуальність, він усе робив вчасно! Звісно, інколи він пропускав лекції, адже любив музику і просто був справжнім студентом. Тоді ще ніхто не здогадувався, що між нами – геній! Особисто мені подобалася його порядність і те, що він дотримувався свого слова.
"Заблукали у лісі,
а Володя співав про любов"
"Дорога Марійко! У той концертний вечір ти так несподівано зникла, що ті всі слова мого весняного вітання вилетіли, як горобці, з моєї голови. І я – одинокий та нещасний – не знаходив собі місця "средь шумного бала". Щоби якось знайти вихід моїм та Борисовим почуттям симпатії, ми шлемо тобі наші проліскові вітання з днем Восьмого березня. Щиро бажаємо тобі доброго настрою. Хай сповняться усі твої бажання. Хай знайдуть тебе твої мрії", – такою була одна із листівок, яку мені Володя подарував 8 Березня. Цю листівку зберігаю й досі. Це мій спомин, це моя душа, це все, чого торкався він…
Пригадую, на другому курсі ми зібралися їхати у Грозинці на Хотинщині на весілля до одногрупниці Зіни Хаткевич. Уся група поїхала у суботу, а ми з Володею через виступ виїхали у неділю вранці. Володя спізнився, і ми сіли в інший автобус, який повинен був проїжджати Грозинці. Ми вийшли посеред лісу і заблукали. Падав дощ, навколо було болото, а я саме взула нові чеські туфлі. Я кажу: "Ой, Володю, що зараз буде із моїми туфельками?" Стипендія тоді була 35 карбованців, а туфлі коштували більше 20-ти. Володя посміхнувся, взяв мене за руку і почав співати. Ми пройшли понад п’ять кілометрів, і увесь цей час він не припиняв співати. Про туфлі я вже і думати не могла. Під ногами було болото, а в душі – любов і пісня (сміється крізь сльози – ред). Легенький дощик і його спів – це незабутній спогад. В його очах було кохання!
Валерія ЧОРНЕЙ