Загадкова країна Японія має у своєму календарі багато дивних для європейця державних свят: весняне й осіннє Рівнодення, День Зелені, День Відпочинку, День Моря тощо. У листопаді, наприклад, японці святкують День Праці і День Культури. У зв’язку з чим нам яко працівникам відносно культурного додатку сама богиня Аматерасу веліла бодай сторінку присвятити Японії чи хоча б комусь із японців.
Що ми знаємо про Японію, крім "Панасоніка", "Хонди", караоке, тамагочі і Хіросіми з Нагасакі? Знаємо згадану праматір синтоїстських богів. Ще знаємо режисерів Акіру Куросаву і Такеші Кітано. Щось чули про самураїв, ікебану, орігамі, доктора Судзукі… У принципі, немало. Принаймні більше, ніж японці про нас. Бо в японців з нами одна асоціація: Шевченко. Мається на увазі Андрій. Разом із тим, стереотипи масової свідомості від отриманих знань не дуже й залежать. Читай – не читай, а, скажімо, латиноамериканець як був вусатим мачо з сомбреро й гітарою, так у цій свідомості ним і залишається. Або українське сало. Та як на те, у половини моїх друзів печінка давно з матні випадає, куди їм ще сало? Але ж нікому в світі нічого не доведеш: салоїди. Так і з японцями. Стільки вже їх і про них у нас останнім часом надруковано, а перед очима, по-філософськи формулюючи, все одно – "суспільно-економічна тварина" з фотоапаратом, готова за покликом корпоративного обов’язку крикнути "банзай!", ковтнути гастрофіброскоп і зробити собі харакірі першою-ліпшою гілочкою сакури.
Жарти жартами, але питання про можливість сторонній людині зрозуміти загадкову японську душу залишається відкритим. Здається, тільки поет Маяковський вирішував його просто:
Легко представить можете жителя Японии:
если мы – как лошади, то они – как пони.
Спектр інших думок на цю тему дуже широкий – від гіпотез про кардинально відмінні принципи роботи японського мозку до твердження Г. Чхартішвілі (більш відомого під псевдонімом Б. Акунін), що коні ми якраз однакові, просто у нас конюшні різні.
На цьому тлі письменник, про якого я збираюся говорити, видається вдалим вибором для першого знайомства з Японією. Саме так трапилося зі мною. Бо я з Японією знайомився не через класичні "Кодзікі" чи "Манйосю", не через "Гендзі-моногатарі" Мурасакі Сікібу чи "Записки в головах" Сей Сьонагон і тим більше не через забороненого 20 років тому Місіму та ще не відомого тоді Муракамі. Ні, вперше я побачив Японію очима Кобо Абе, а конкретніше – крізь щілину надягнутої на його героя картонної коробки. Звичайно, там, у романі "Людина-коробка", були присутні якісь японські реалії, але загалом роман легко вписувався в контекст попередньо прочитаної літератури: людина у футлярі, проблема відчуження, екзистенціалістська полеміка "істинного" існування з "неістинним", прірва між сутністю й існуванням…
Згодом відчуття "зрозумілості" повторювалося й під час читання інших творів Кобо Абе. Сама назва "Стіна" виразно перегукувалася з Сартром, "Чуже обличчя" – з постійними варіаціями Макса Фріша на тему кризи ідентичності та з "Володарем мух" Вільяма Годінга. Або "Таємне побачення", де світ представлений у вигляді облаштованої з японською педантичністю лікарні, в якій насправді нікого не лікують, але за всіма стежать, усіх прослуховують і перетворюють – вже без усіляких філософських дефініцій – на суспільних тварин. Хіба не згадуються тут понурі антиутопіїї Джорджа Орвелла або "зозулине гніздо" Кена Кізі? Одне слово, як писав, мабуть, найвідоміший японський поет Басьо, "Захід чи Схід – всюди холодний вітер".
За великим рахунком, Кобо Абе в колишньому СРСР сильно пощастило. Схоже, в цьому випадку радянська перекладацька цензура, бажаючи вчинити, як завжди, вчинила якнайкраще. З одного боку, в японській літературі ХХ століття "творили" пролетарі й комуністи. Перекладати їх було можна і треба, але хто б таке лайно читав? На протилежному фланзі розташовувалися різні небажані модерністи (як Іто Сей), а також головний ворог усього прогресивного людства, самурай-самогубець Юкіо Місіма. Цих читати хотілося, але перекладати було не можна. Ситуацію (на пару з Кендзабуро Ое) врятував Кобо Абе, який у совковій системі координат перебував десь посередині: комуніст, але вийшов з партії на знак протесту проти угорських подій; розвінчував "бездуховність буржуазної Японії", але зазнав впливу модернізму; зізнавався в любові до російської літератури, але не до Горького, а до політично безграмотних Гоголя й Достоєвського. Показовою була в середині 60-их років реакція головного редактора журналу "Иностранная литература" Б. Рюрикова на роман Кобо Абе "Жінка в пісках": "Огидна річ, але друкувати треба". І таки надрукував. Відтоді й зав’язалася взаємовигідна дружба Кобо Абе з радянською (а відтак пост-радянською) публікою. Перед письменником відкрилися небачені на батьківщині наклади, перед читачем – не надто замаскований вхід до країни вранішнього саторі.
Усе сказане однак не означає, ніби Абе цікавий лише як вступ до "більш японських" письменників – Акутагави й Кавабати, Танідзакі й Місіми. Де як де, а в Україні, якщо справи так підуть і далі, актуальність його притчевих романів і п’єс переживе саму Україну. До речі, навіть побіжний порівняльний погляд на японську й українську історію дозволяє розгледіти дивовижні паралелі – від запозиченої писемності й подальшого розквіту культури в Х-ХІ століттях до формування у ХІХ-му нової літературної мови на основі народної та стрімкого засвоєння західного художнього досвіду у наші дні. Крім того, як вважає, до прикладу, американський японіст Р. Е. Міллер, ніде в світі немає такого ототожнення нації й культури з мовою і такого активного обговорення мовних проблем, як у Японії. Ну, тут він, ясна річ, збрехав: ми з вами щонайменше ще одну таку країну знаємо.
На підтвердження актуальності Кобо Абе можна розглянути будь-який з його творів. Та ось хоч би й згадуваний уже роман "Жінка в пісках". Неподалік від "магістральних шляхів людства" загубилося певне село. До цього села приїжджає вчитель (читай інтелігент) – трохи розвіятися, комашок половити. А замість цього опиняється в піщаній ямі, бо тут усі живуть у піщаних ямах. Тобто сенс існування місцевих жителів полягає в тому, щоб, метафорично кажучи, щодня відгрібати пісок загиблих ідей, перестарілих уявлень і побутових проблем, в якому навіть бактерії жити не хочуть. Бактерії не хочуть, а люди живуть. Живуть, щоби махати лопатами, і махають лопатами, щоби вижити. Що головний тягар такого "життя" лягає на жіночі плечі – про це і згадувати зайве.
Інтелігент, звичайно, спочатку бунтує, апелює до сумління і людської гідності, кричить, мовляв, так жити не можна, в ямі не зрозуміло, де схід, де захід, дайте мені газету почитати! Але поступово ламається, звикає до паскудної місцевої горілки і вже готовий – не заради свободи, а лише заради дозволу вийти на прогулянку – злягатися з жінкою на очах у влади. Поведінка влади нас також особливо дивувати не повинна: влада (навіть найнікчемніша і глибоко зневажена довколишніми селами) у всьому, що стосується її користі, рідко буває дурною. Влада може з громадянином і в демократію побавитися, головне – хай він спочатку заплямується, щоб у потрібний момент його було чим шантажувати.
Фінал роману передбачити неважко. Коли якогось дня ненависні мучителі забувають забрати драбину, наш герой зовсім не поспішає вибиратися на поверхню. Бо ніби куди поспішати, якщо весь широкий світ, досить лише захотіти, будь-якої миті знову стане тобі доступним. Ось тільки мить ця в романі Кобо Абе так ніколи й не настає.
Олександр БОЙЧЕНКО