Літо

Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання у ріках - від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Синатра. Або якісь фрагменти з фільму "якось в Америці". Або наші хлопці біля турніка, на плесі, у довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від багато сонця у не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того, що вона гарна, і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо – крім всього іншого – її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.
Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері у Читі. Вона тутешня (принаймні у другому поколінні, бо у Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже усі – діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець – спецпоселенець. У десять років його разом з мамою привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти безліч зусиль, щоби вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться у російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників вже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за убивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бринькає на гітарі, помагає мамі у домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися у спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться настільки, що він знову опиниться на рідній лагідній Україні.
Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому, що літо. Вони на сонці, у воді, вони у глибині літа. А літо всесильне.
Переважно за тим, що сталося в літі, впізнаються роки. Але дивна річ – саме літо рокам не належить. Всі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати: просто літо.
Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року у Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував у дитинстві, у юності, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися у різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.

Заки зайшла ніч…

Багато років тому я заколисував на ніч дітей на руках. Тоді ще це не вважалося неправильним. Щось співав, намагаючись, щоби і голос, і резонанс у грудній клітці, і мотив пісні були снодійними. Маленьке пригорнене тіло обманути неможливо. Щоби воно заспокоїлося, треба самому бути абсолютно спокійним. А молодому татові так часто йшлося про те, щоби сини заснули, а він міг би піти кудись до товариства. Серцева аритмія цього очікування збуджувала втомлених денними враженнями дітей, не давала їм спокою, відтягала момент засинання, ще більше напружуючи неспокій тата.
Тоді я вдавався до останнього аргументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як серну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже не міч, одначе боролась заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було і, може, пожив би, та сонце зайшло...
Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до остатку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.
Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спочених лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження і безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фрагменти - якісь сині вересневі неба, осіннє тепло, лямпа на нічному ганку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сигарета у лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя у буковому лісі, подряпані ожинами плечі, сушені на блясі і бляті грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…
А по тому здивували діти, зробивши усі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади і усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. У тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток впродовж кількох секунд. І ясно бачить - чим усе це закінчиться. Але сталося одне з численних див. Як у сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали: шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому – ще вісім.


Lacrimosa

Це можна порівняти хіба що з більярдом. Чисельні траєкторії, поштовхи і доторки, від яких змінюються напрями. Легесенькі контакти, довгі або короткі потужні удари у сам центр кулі. Накопичення нерозв’язних хащів біля якоїсь із луз. Потім не ті кути, взаємо заперечні лінії, врешті кулепад, коли одна за одною…
Важливою є конфігурація. Співвідношення положень і можливостей. Погляд з неба, який порушується поштовхом кия. Карта сузір’я, пронизана незапланованими кометою чи астероїдом. Прорив, що закінчується випаданням. Так плачуть чоловіки. Самі не знають себе. Не можуть передбачити, що ту сльозу виб’є. Жінки, котрі поруч, теж не встигають вловити жодної закономірності. Від жінок довідатися щось про чоловічий плач попросту неможливо, хоч передовсім вони відловлюють ці таємничі моменти.
Чоловіки не знають тим більше. Це як більярд, кажуть наймудріші з них. Такий розклад, така конфігурація.
У кожному разі плачеться від сили враження. Можна з певністю сказати, що причина є вербальною. Бо ударившись головою об камінь, чоловіки не плачуть. Біль викликає швидше крик, ніж плач.
Сльози з’являються від потрясіння. Як у більярді – невідомо коли. Причина може бути дуже несуттєвою. Просто забагато дощівки набралося у бочці під ринвою. Тож мусить виникнути останній міліметр після ефекту поверхневого натягу. Щось, що греблі рве. Тоді випадкові сльози, зрушені малесенькою хвилею, виллють всі ті накопичені загатами маси води, які отримали можливість виллятися.
Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми дорогими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.
Ці сльози подібні до стріли, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати – хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоби зробити щось дуже важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак і плачу.

Довідка

Тарас Прохасько (нар. 1968 р.в Івано-Франківську) - письменник, журналіст, одна з ключових постатей т.зв. “Станіславського феномену”. Автор книг "Інші дні Анни", "FМ "Галичина", "НепрОсті", "Лексикон таємних знань", "З цього можна зробити кілька оповідань", "Порт Франківськ". Твори перекладені польською, англійською, російською, німецькою мовами.