Наталія ПАШКОВСЬКА, завідувач кафедри клінічної імунології, алергології та ендокринології БДМУ:

– Підходи до лікування цукрового діабету 1-го й 2-го типів різні.
Хворим на цукровий діабет 2-го типу найчастіше достатньо дотримуватися дієтичних рекомендацій та збільшувати фізичні навантаження. У разі, коли ці заходи неефективні, призначають цукрознижувальні препарати. Більшість із них поділяються за механізмом дії на препарати, що підвищують чутливість тканин до інсуліну, та засоби, які стимулюють вироблення цього гормону підшлунковою залозою. Оскільки пусковим механізмом у розвитку діабету 2-го типу є інсулінорезистентність (нечутливість рецепторів до інсуліну), основними засобами для його лікування визнані препарати першої групи.

Водночас, аби подолати нечутливість рецепторів, бета-клітини підшлункової залози змушені посилено виробляти інсулін, що призводить до їхнього "виснаження" та неспроможності виробляти цей гормон у достатній кількості. Тоді до лікування приєднують препарати другої групи. Вибір препарату та його дозування повинні здійснюватися тільки лікарем. Якщо ж ці препарати не ефективні або у пацієнта до них є протипоказання (наприклад, тяжкі ураження нирок, печінки) рекомендується інсулінотерапія. Існують стани, які потребують тимчасового переведення хворого на інсулін, такі як діабетичний кетоацидоз або кома, оперативні втручання, вагітність і період грудного вигодовування, ряд супутніх захворювань (запальні процеси, інфекційні захворювання, інфаркт міокарда, інсульт тощо). Причому після одужання пацієнт, як правило, знову може перейти на таблетовані препарати. На жаль, хворі на діабет нерідко помилково вважають, що якщо їм в таких ситуаціях пропонують інсулінотерапію, то це вже до кінця життя, оскільки до цього препарату виникає залежність, як до наркотику, що є абсолютною нісенітницею.

Причина цукрового діабету 1-го типу – недостатнє вироблення інсуліну внаслідок загибелі бета-клітин підшлункової залози, отож, це захворювання потребує обов’язкового призначення ін’єкцій інсуліну на тлі дієтотерапії. Завдання інсулінотерапії – максимально відтворити ритм роботи здорової підшлункової залози, яка постійно продукує певну кількість інсуліну (базальна секреція) та додатково виробляє інсулін у відповідь на надходження глюкози внаслідок прийому їжі. Тому оптимальною для пацієнта є так звана базисно-болюсна схема введення інсуліну, при якій базальна секреція забезпечуються одно- або дворазовим підшкірним введенням інсуліну тривалої дії, а перед основними прийомами їжі необхідно вводити інсулін короткої дії, але доза останнього буде залежати від того, скільки вуглеводів (хлібних одиниць) збирається спожити хворий (на одну хлібну одиницю, залежно від періоду доби, вводиться від 1,2 до 2 одиниць інсуліну). У разі необхідності хворим дозволяється самостійно зменшувати (наприклад, при запланованому фізичному навантаженні), або збільшувати дозу інсуліну, але не більше 10% від добової дози. Отож, доза інсуліну не може бути підібрана "раз і назавжди" – вона щодня буде різна.

Заочно навчитися вводити інсулін правильно і за зазначеною схемою – все одно, що вчитися їзді на велосипеді по книзі. Опанування навичками інсулінотерапії потрібно здійснювати на практиці, зокрема в "Школі діабету", яка працює при обласному ендокринологічному центрі. Завдяки правильному лікуванню пацієнти можуть значно полегшити свій стан та запобігти розвитку важких ускладнень.