На війні, як на війні – на рівні із чоловіками їй доводиться воювати. Але у хвилини відпочинку побратими обід для неї готують і кавою пригощають.

Дівчина з позивним Марго вже вісім місяців служить у добровольчому формуванні Правого сектору. Вона ніколи не думала, що військова освіта їй знадобиться в прямому сенсі. На передовій 26-річна мама семирічної донечки – старшина штурмової роти 5 окремого батальйону Правого сектору. В її підпорядкуванні 76 чоловіків.

Розмовляємо з Марго по телефону. У цей час вона саме мала кілька хвилин відпочинку і перебувала на базі Правого сектору у Донецькій області.

"Здобували зброю в боях, у розвідці"

– Чому вирішили піти воювати в АТО ?
– Мені було значно важче, коли вдома я дивилася по телевізору на все, що відбувається в країні. Значно важче сидіти і нічого не робити. Я так не змогла. Тому вирушила на Схід. У Правий сектор я потрапила випадково – у добровольчих формуваннях служив мій знайомий. Спочатку приїжджала як волонтер. Потім вирішила залишитися. Нелегко тут.. Але я зовсім не шкодую. Коли бачу настрій хлопців, які готові на все, їхній патріотично піднесений дух – страх і сумніви зникають. Тут зібралася велика по-справжньому дружня міцна сім’я.

- Чому саме в добровольчі загони? Адже цим формуванням держава фактично не допомагає…
- Так, звичайно, наше військове забезпечення бажає бути кращим. Від держави за багато місяців війни ми нічого не отримали. Це правда. Та попри це я вважаю, що зараз військовослужбовцям набагато важче, ніж добровольцям. Бо ті, хто підпорядкований Збройними силам, отримали наказ не стріляти. Конкретний приклад – Донецький аеропорт. Коли там почали з’являтися "200", бійці все одно не мали права стріляти. А ми маємо своїх командирів – і коли потрібно, ми ведемо бій, ми не мовчимо у відповідь. Ми не можемо сидіти і чекати, доки хтось зверху дасть наказ стріляти. Ми хочемо, щоб швидше все закінчилося, щоб настав мир і тут, в Луганській та Донецькій областях, та у всіх інших регіонах люди жили мирно.

- З чим ви воюєте? Знаємо, що волонтери вам допомагають. Але ж зброю вони вам не можуть купити.
- Наразі у нас є зброя. Маємо чим відстрілюватися. Є різна. І стрілецька, і важка артилерія. Іноді не вистачає боєкомплектів. Але зброя у нас є. Нам її приносять побратими з різних батальйонів. Але перший вихід хлопців з Правого сектору був реально з голими руками. Вони здобували зброю в боях, у розвідці. Пізніше нас почали постачати нею. Навіть був випадок, що хлопці, які пішли у відпустку, не поїхали додому, а прийшли до нас воювати. Через тиждень, коли вони повернулися у свої підрозділи, нам запропонували БК (бойові комплекти, – авт.). Бо в них вони були, але наказу стріляти у них не мали. І окреме слово про волонтерів. Ми їм найбільше завдячуємо. Якби не вони, нас не було б.

- Доводилося стріляти, вбивати?
- Коли я потрапила сюди, я вміла стріляти лише з пістолета. Зараз вже довелося навчитися стріляти з усієї зброї. Стріляла з "Мухи", РПГ, автомат можу скласти і розкласти із заплющеними очима. Чи вбивала? Не знаю. Після обстрілу приходить інформація, скільки там, на тому боці, вбитих і поранених. А чиї вони – хтозна.

"Потрапляла під обстріл, і снайпер вів мене"

- Не важко на війні жінці керувати чоловіками?
- Я не приймаю одноосібно рішення. У мене є бойові командири, наставники. Я у всьому раджуся з ними. І у важливих питаннях стратегії, ведення бою, інших військових операцій ухвалюють рішення чоловіки. Зрештою, це не так важко, як здається. Головне не допустити паніки. Нещодавно був випадок, коли нас десятеро їхали на бойове завдання, нас обстріляли з "Утьоса" (як пояснила Марго, це гармата, – авт.). Це було страшно, але у мене не виникло бажання панікувати, тікати чи плакати. Це було несподівано, але ми діяли злагоджено. Коли всі вистрибнули з машини, залягли і насамперед зробили перекличку – потрібно було знати, що всі живі. Доки я зв’язувалася з нашим Подолянином (позивний бойового командира, – авт.), мене хлопці накривали собою. Тим часом наші зі своїх позицій відкрили зустрічний вогонь, і ми повзком потихеньку вибралися до своїх позицій.

- Чи є у вас втрати серед бійців?
- Була на Пєсках, коли тривали активні бої, брала участь у бойових діях. Потрапляла під обстріл, і снайпер вів мене, наших медиків обстрілювали. Складно було. Але я дуже не хотіла б сидіти і чекати, доки якась куля тебе наздожене. Нашим військовослужбовцям не позаздриш. Саме тому, що ми відстрілюємося, що ми можемо відповісти, тому, що ми планово і виважено діємо у скрутних ситуаціях, ми – живі. Серед наших "200" востаннє був десь на початку зими – ще у грудні.

- Чому так багато втрат ми зазнали, коли залишали Донецький аеропорт?
- В аеропорту постійно стояв Правий сектор, ми прикривали військових, які не мали права стріляти. Потім військові почали вказувати нам що робити, що не робити – тож ми пішли. Військові трималися довго, але у результаті мусили залишити аеропорт. Результат справді жахливий – чимало загинуло, багато полонених, зниклих безвісти. Тоді багато наших поранених, обпалених, виснажених просто прийшли до нас. Нам повідомили, що це наші, і ми їх чекали. Було очевидно, що в аеропорту критична ситуація і можна було вчасно вивести наших людей.

- Як ви гадаєте, можливо вирити глибокі урвища, встановити високі мури – нехай собі живуть там у ДНР і ЛНР "незалежними"?
- На жаль, жодні мури їх не зупинять. Вони і далі будуть лізти, розширювати свої кордони, якщо ми звідси підемо – вони будуть всюди: в Черкасах, в Одесі, у Чернівцях. Важко говорити про цю ситуацію. Нібито маємо перемир’я. Але як це так, якщо по нас луплять з Градів, мінометів, Буратін, а ми мусимо терпіти, вмирати, бо в нас перемир’я?!

"Серед бойовиків чимало місцевих, які воюють за гроші"

- У вас є полонені? Що то за люди?
- Так, постійно є. Міняємо їх. Якось одного сепаратиста – товстого чоловіка із Запоріжжя, який працював на ДНР (чимось він був цінний для них) ми обміняли на кількох наших поранених та вбитих. Серед бойовиків чимало місцевих. Нещодавно затримали двох літніх чоловіків – також місцеві. У них виявили радіостанції. Вони зізналися, що передавали координати наших позицій. Половина жителів села Пєски воюють проти нас. За великим рахунком бойовики знають, де ми знаходимося.
Здебільшого місцеві воюють за гроші. Отак, вийшов на зміну, відстрілявся, отримав свою платню і пішов додому спати… до наступної зміни. Вони ходять туди, як на роботу. Цікаво так виходить, ми слухаємо по радіо ЛНР, ДНР про те, що ми стріляємо по Донецьку, що ми розбомбили дитячий садок, що ми тут всі пияки, знущаємося над полоненими. А насправді наші полонені живуть краще, ніж ми. Вони вмиті, вдягнені у чисте сухе вбрання, нагодовані.

- Як закінчити цю війну?
- Щойно Росія припинить постачати бойовиків "гуманітарною" зброєю. З кожною наступною партією розпочинається інтенсивний обстріл. Новорічні свята ми більш-менш спокійно прожили. Восьмого січня чуємо інформацію про черговий гумконвой – а дев’ятого вранці починається шквал – міни, гради, буратіни прилітали – били безперестанку. Як тільки РФ припинить постачати свою брехливо-волонтерську допомогу, так ми зможемо їх дотиснути.

- Чи є на війні місце коханню?
- Так, мене тут знайшло кохання, я тут зустріла свою половинку. Сподіваюся, у нас все буде добре. Ми з побратимами настільки здружилися та поріднилися, що стали однією сім’єю. Мені навіть їсти не доводиться готувати, чоловіки вранці мені чай-каву, обід готують. Вони всі для мене як рідні старші брати, вони мене жаліють та оберігають.
Ліна НАГІРНЯК