Така виставка буває один раз у житті, адже художник є чи не останнім великим майстром різьбярської епохи народного мистецтва.

...Глибокі вдумливі очі Тараса Шевченка, вирізьблені у старенькій груші. Дивовижне поєднання кольорів липи та сливи у картині сакрального жанру. Витвір із африканського дерева, яке з роками настоюється у своїх барвах, як дороге вино. Шкатулочка, аналог якої був подарований Папі Римському Іоанну Павлу ІІ... Різні породи дерева, старанно виточені форми та рельєфи – усе поєднується в особливе мистецтво. Побачити таке мистецтво можна у центрі культури "Вернісаж": на вас чекає 71 виріб, на який можна дивитися безкінечно.

"Присвятив роботу нескореним українцям"

Ми зустрілися з Ярославом Івановичем у виставковому залі. Добрі очі, привітна усмішка, тоненькі від щоденної роботи пальці, на чорному піджаку приколотий золотистий український тризуб. Різьбяр вітає мене біля своєї останньої роботи: на фоні червоно-чорного прапора розміщений вирізьблений з дерева український тризуб. Картина накрита решіткою, у центрі решітки – приціл.

– Це моя робота "Нескорені", або ще вона називається на слова Василя Герасим’юка "Нам дзвони не грали, коли ми вмирали", – зауважує автор. – Взятися за цю роботу змусила ситуація в країні. Присвятив нескореним, які або здобудуть Українську державу, або загинуть у боротьбі за неї. Не випадково у саме серце тризуба поставлений приціл.

Портрети Кобзаря, картина, як вшанування загиблих під час Голодомору, тризуби, храми та каплиці... Мистецтво Ярослава Пасічанського насправді є українським народним. Кожен виріб усіяний орнаментами, зумівши прочитати які, можна розшифрувати ціле послання. От тільки шкода, що до цих послань та й народного мистецтва загалом нині мало у кого є щира зацікавленість.

– Не маю жодного учня, – з болем говорить майстер. – Люди нині мають інший заробіток: відпрацювали день-два-три і уже мають швидкі гроші. А у таке мистецтво треба усю душу вкладати. Працюєш роками, а чи буде заробіток – не знаєш. Вважаю, що ще трішечки і у нас буде так, як у всій Європі: механічна обробка, ера станків, але не виробів з душею. От зараз у нас в обласній спілці немає жодного молодого різьбяра. Я відчуваю себе "останнім із могікан". Дуже шкода, що ти робиш, а нікому то непотрібно. Так, на виставку прийшли люди: хтось оцінив, хтось розвернувся і пішов. На тому наше народне мистецтво і закінчилося. Знаєте, а це моя остання персональна виставка, десята і завершальна. Вона закриється і закриється епоха, у якій я творив.

– Яка це епоха?

– Це епоха справжнього народного мистецтва. Я повезу додому свої роботи, складу і все. Я говорю зараз вам так, як воно буде. От один музей пропонував виставку. Умови наступні: привезти роботи, розікласти, одну роботу подарувати та ще й накрити фуршет.

– Невже зараз отак цінують народних майстрів? – дивуюся. – Напевно, треба мати велику любов до рідної країни та її мистецтва, щоб творити усе життя і не сподіватися заробітку.

– Я виріс у сім’ї лісоруба та домогосподарки, – розповідає митець. – З деревом мав справу із дитинства. Але саме коли приїхав у Косів на навчання, тоді і побачив гуцульську різьбу. Це народне мистецтво вразило мене до глибини серця. Після навчання приїхав у Чернівці й пропрацював тут усе життя у художньому фонді. Але найбільше запам’ятався той момент, коли вперше потрапив у косівський музей і там побачив шкатулочку, вирізьблену з дерева. Я замислився: "Ну як це так можна зробити?". З того моменту я на все життя закохався у дерево.

– ...Чи міг тоді майстер уявити, що колись зроблена ним шкатулочка буде високо пошанована у самому Ватикані?

– У 2000 році мною робилися одночасно дві різьблені шкатулочки, – розповідає Ярослав Іванович. – Одна із них залишається у моїй домашній колекції, інша – у музеї мистецтв Ватикану. Це було перше паломництво військових у Ватикан до Папи Римського. Військові повезли Іоанну Павлу ІІ мою шкатулку – за моєю порадою подарували на рушникові, вишитому білим по білому. Папа відповів українською: "Ця робота буде у кращому музеї Ватикану".

Так і є, робота Ярослава Івановича красується у Ватикані. Інша ж – досі залишається у домашній колекції майстра. На жаль, вдома, як і все народне мистецтво різьбяра, не достатньо пошановане. Ще більше боляче слухати відповідь Ярослава Івановича на запитання: "А про що мріє народний художник?"

– Ой, – зітхає майстер. – Мрію, щоб моя виставка трішки поподорожувала Україною, аби побільше людей її побачило. Я особисто возити не буду – не маю таких коштів. Але я би був щасливий, аби її побачили українці у різних регіонах.

Груша під портрет Шевченка настоювалася 30 років

– Кожна ваша робота вражає своїм кольором та формою, – зауважую. – Здається, дерево, із яким ви працюєте, дихає та живе...

– Працюю із деревом груші, липи, африканського дерева та зрідка із сливою. Поєднання різних дерев дає виробу різне забарвлення, різний характер, – зізнається майстер і підводить мене до вирізьбленого у груші портрету Тараса Шевченка. – Ну скажу вам так, що улюбленою для мене є груша. Вдумайтеся, груша годувала нас: пригощала свіжими полодами, потім з неї робили варення, джеми. Також груша завжди напоювала нас – із неї здавна гнали напої. А ще груша завжди тішила душу – її зрізали і перетворювали у творчість. Словом, якщо добра душа, вона ніколи не пропаде. Але нині, на жаль, уже немає справжньої доброї груші. Гляньте на портрет Кобзаря. Придивіться, якої широти у діаметрі є груша, на якій він вирізьблений. Бачили нині таку грушу? Немає уже таких! Усі ці мої роботи – зі старих багатолітніх народних груш без хімічної обробки. А тепер груші – тоненькі, оброблені хімікатами, ростуть не довше 20 років. У дерева більше не вкладають душі: сади вирощують, як конвеєр. А тому так важко нині знайти дерево для щирої народної роботи. Знаєте, груша під портрет Шевченка лежала у мене 30 років: настоювалася...

– Чи є покупці на такі коштовні витвори народного художника? – зауважую.

– Ті майстри, які виходять у Косів на ринок – їхні роботи купують, як ширвжиток. Це базарна продукція. Я цим не займаюся. На ринку не торгую. Хто мене знайде, прийде, будемо домовлятися.

– І хто приходить до вас?

– Ну ось завітали два полковники, не буду говорити із якої служби. Кажуть: "Треба нам вашу роботу". Я запитую, що буду мати за це. Вони: "Та ми не маємо багато грошей". Я здивувався і запропонував: "Ну, давайте так: ідіть мені город копайте, доки я буду вам різьбити". Вони мовчки обернулися і пішли від мене (усміхається). Або приходить генерал-лейтенант у цивільному. Я придивився до нього уважно і запитав: "Ви, напевно, хочете купити мої роботи десь за 500 гривень?"

– Та ви що, ваші роботи ж тисячами оцінювати треба, – дивуюся.

– Так, але генерал-лейтенант і на суму у 500 гривень здивувався. Я одразу відчуваю, коли людина не може оцінити народного мистецтва. Сумно, адже воно може зберігатися вдома, немов реліквія, яка з роками ставатиме усе ціннішою. Зате купити машину за 80 тисяч – це так, це потрібно. Сумно, але ми звикли до дешевої сувенірної продукції. Але, повторюю, я не знаю жодного справжнього майстра, який би пішов на ринок. Зрозумійте, він не може робити два-три місяці і йти продавати за 200 гривень. Справжнього майстра повинна знайти сама людина. А ще нас можна побачити на виставках.

– Як навчитися нас усвідомлювати справжню цінність народного мистецтва? – зауважую на завершення розмови.

– Усе просто, – усміхається майстер. – Дітям треба з дитинства прививати любов до народного. Якщо немає любові, не буде і жити наше мистцетво... 
Валерія Чорней