Буковинець, який виїхав працювати до Донецька, розповідає про життя на Сході
Це розповідь про сепаратистів, пропагандистський образ бандерівця та буденність місцевих мешканців...

30-літній Микола Костинян виїхав до Донецька в другій половині жовтня минулого року працювати в сфері нових медіа у великій компанії. "Так вийшло, що на початку Євромайдану в Донецьку абсолютно нічого вирішального чи бодай хоч трішки масштабного не відбувалося – а тепер тут усе й відбувається, ось така метаморфоза", – зауважує Микола.

Пропонуємо вам його враження про Донбас, його людей, їхній спосіб мислення...

Донецьк під час Євромайдану

– Одразу хочу зауважити, що я тут майже нікого не знаю, і живу тут не зовсім звичним життям, – зауважує чоловік. – Тобто прошу читачів розуміти, що це не є якась експертна оцінка. Це просто те, що побачила в Донецьку людина з боку в короткі проміжки між хатою й роботою.

Коли розпочався Євромайдан, то тут він також одразу зорганізувався в першу ж ніч – хоч і дуже нечисленний: буквально четверо-п’ятеро осіб чергували біля пам’ятника Шевченку по черзі, а о 18.00 щодня збиралися люди – десь до 200 осіб (а зазвичай ще менше). Виступали, співали гімн, молилися, оргкомітет планував заходи – ось і весь Майдан. Тривалий час це все було дуже світло, тихо й мирно. Опонентів він абсолютно не цікавив. Деколи хіба що хтось міг підійти й нагримати на червоно-чорний прапор (як на мене, його справді не варто було там вивішувати).

В особливо гострі моменти донецький Євромайдан своєю більшістю мобілізувався до Києва.

Як місцеві люди оцінювали Євромайдан – не маю поняття. І боюся, що ніхто не володіє повною достовірною картиною: скільки людей тут насправді підтримували Євромайдан? Скільки були категорично проти? Скільки за приєднання до Росії? Тепер про Євромайдан уже не йдеться. Уже йдеться лише "за" чи "проти" Росії чи України. Дехто каже, що з останніми подіями багато хто чіткіше для себе сформулював і усвідомив єдність з Україною. Дехто – що, навпаки, бажаючих до Росії та Путіна побільшало. Цілком можливо, що й ті, і інші мають рацію.
Так вийшло, що на початку Євромайдану в Донецьку абсолютно нічого вирішального чи бодай хоч трішки масштабного не відбувалося – а тепер тут усе й відбувається, ось така метаморфоза.

Донецьк після Євромайдану

– Якщо казати про момент зміни центральної влади – то тут почалися активні так звані "сепаратистські" рухи, хоча сепаратизмом це називати недоречно: люди ж не хочуть незалежності, люди хочуть приєднатися до іншої держави, – каже Микола. – Одне слово, розпочалися масові акції. Як правило, це були великі мітинги щосуботи та щонеділі на площі Леніна – із ходіннями до ОДА, пікетуванням, блокуванням, захопленням, проголошенням "народного губернатора", його арештом, штурмом СБУ… Тепер це і блокування наших військових частин, блок-пости десь за містом, барикади – і навіть "зелені чоловічки" у містах регіону.

Ситуація стає все більш незрозумілою, усе більш нестабільною й непевною.

Про сепаратистів

Місцеві "сепаратисти" – то збірне поняття. Говорячи "сепаратисти" маємо на увазі й тих, які хочуть до складу Росії, і тих, хто проти "фашистів" та хоче захистити свій край від них, і тих, хто незрозуміло чого хоче – але нутром відчуває, що Росія це круто, а в нас до влади прийшла "хунта", підконтрольна "ненависним американцям".
Та варто зрозуміти, що, по-перше, це не є "ворожа земля", через поширення таких штампів люди тут почуваються зрадженими – бо геть не всі тут "сепаратисти". По-друге – що "сепаратисти" ці теж різні, і якщо "просіяти" їх через якесь уявне сито, то справжніх сепаратистів виявиться, думаю, не так багато.

Присутність "сепаратистів" відчувається дуже специфічно. Ця специфіка – їхня локалізованість. Тобто коли масовий мітинг десь на площі, коли хода центральними вулицями, коли захоплена будівля з барикадами – та, якщо відійти на 150 метрів від місця подій, то абсолютно нічого не нагадуватиме про них. Якихось кілька кроків від захопленої ОДА, у якій точно є вогнепальна зброя й гранати, – і життя йде так, ніби нічого не відбувається: люди йдуть на роботу й із роботи, гуляють, п’ють каву.

Ті ж, які мешкають неподалік ОДА, скаржаться на патріотичні радянські та російські пісні всю ніч, на побиті чи подряпані автівки, на сплячих просто в під’їзді п’яних людей із битами та арматурою, на відсутність сміттєвих урн (їх позабирали на барикади).

Поза цими акціями, не знаю, чи можна розпізнати "сепаратиста". Думаю, що ні, хіба якщо вони голосно розмовляють і зі змісту розмови стають зрозумілими їхні погляди. Ставляться тут до "сепаратистів" по-різному: хтось підтримує, хтось проти, хтось не знає, як до них ставитися, а комусь байдуже. А в яких пропорціях – боюся, цього теж ніхто не знає.

Я нічого не думаю про сепаратистів та "сепаратистів", вони – симптом, наслідок. Думати треба про причину, про першоджерело. І думати, що з ними робити.

Пропагандистський образ "бандерівця"

Із бандерівцями тут усе просто. Бандерівець – це фашист, це той, із ким воювали "наші діди". Бандерівець – це зрадник, запроданець, посіпака смертного ворога й антипода – США. Це антирадянський елемент, при тому що "радянське" тут – це "наше", рідне. Останнім часом це поняття набуло більш широкого сенсу – наприклад, у російській пресі вже можна почути про "луганських бандерівців" чи "донецьких бандерівців". Якщо простіше, то ним може стати абсолютно кожен. Точніше бандерівцем можна "призначити" будь-кого. Наприклад, якщо пропагандистська машина скаже, що всі продавці шаурми – фашисти й бандерівці, то багато хто сприйме це без зайвих сумнівів.

З іншого боку, бандерівці – це манна небесна для місцевих і зовнішніх маніпуляторів: адже завжди можна всіх змобілізувати довкола спільного ворога, і за такою нехитрою (але дієвою) ширмою робити абсолютно все, що заманеться.

І – так, бандерівців справді бояться. Ніхто їх тут не бачив, але багато хто боїться – за що величезна "подяка" російському телебаченню й місцевим політикам, які нагнітали подібні істерії щоразу перед виборами, щоб забезпечити собі перемогу.

А хто б не боявся жорстоких озброєних озвірілих людей, які готові тебе розстріляти лише за те, що ти розмовляєш російською мовою? А в те, що вони саме такі, багато хто справді вірить.

Звідки люди в Донецьку беруть інформацію

З інформацією все просто: тут беруть її з телебачення (місцеве, російське, українське), з газет, з Інтернету. Ну а що показує російське телебачення, про що пишуть місцеві газети, які сайти донеччани читають в Інтернеті – це й формує часто геть деформоване їхнє уявлення про стан справ. Кому цікаво – спробуйте в соціальній мережі "ВКонтакте" пошукати різного штибу "сепаратистські" спільноти – їх просто незліченна кількість. Почитайте, що там пишуть – і все стане зрозуміло.

Хто хоче бачити щось ближче до реальності – читають в Інтернеті "Новости Донбасса" та "Остров", а також у "Фейсбуці" кількох блогерів та журналістів (Дениса Казанського, наприклад).

Про буденне життя

Дорогою до роботи забігаю до малесенької кав’ярні та проходжу попри захоплену ОДА. Тут – барикади, намети, голосно лунає патріотична пісня, підозрюю, написана спеціально до цих подій – у ній ідеться про нинішній контекст: що "русские придут" незважаючи на кулі та рани й звільнять своїх братів від негідників, які захопили владу. Далі – робота, розігрітий у мікрохвильовці обід із супермаркету, пішки додому...

Я так детально про все згадую спеціально, щоб показати, що протягом усього дня "сепаратисти" ніде не зустрічаються. До захопленої ОДА вранці я спеціально підійшов, щоб подивитися, як там. Якби я пройшов повз, як роблю зазвичай, то за весь день ніде би не побачив нічого, пов’язаного з "сепаратистами".

Так, про них багато розмов, новин, але так щоб особисто, на власні очі – їх просто немає. Ну, принаймні, поки що, бо в інших містах області все серйозніше – там уже "зелені чоловічки" з’явилися й ведуть активні бойові дії.
А що буде завтра – ніхто не знає. Цього мабуть найбільше люди й бояться.

Чи чути українську мову

Української майже не чути. Десь на вулиці й сам намагаюся не розмовляти українською. Єдине місце, де завжди говорять українською – заклад мережі "Львівська майстерня шоколаду".
Валерія Чорней