Декілька днів тому я запитав одного п’ятирічного хлопчика: "Як ти боїшся?". "Я ніколи не боюсь і ніколи не плачу, я ж мууужиииик!" - із напускною образою відповів він. "Треба ж" - подумав я – "такий малий, а вже нещасний". Справді, часто "бути мужиком" для дитини означає не боятись, не проявляти ніжність (не обійматись), не виражати відчуття фізичної чи душевної болі (не плакати). При цьому від них вимагається перемагати (обставини, інших людей, себе) і завжди бути "кращим за інших". Все б нічого, якби це були роботи чи, принаймі, їх не народжували і не виховували жінки. Адже спочатку хлопчик – це частина матері, потім матір дає тепло, любов, ніжність, наповнює внутрішній світ першими образами, переживаннями…Тобто все, від чого потім вимагають відмовитись, і обтесати так, щоб весь внутрішній світ чоловіка можна було б звести до кнопки on\off. Це як показати цукерку, покласти її до рота дитині, а потім гупнути по плечах, щоб виплюнув - "Ти ж мужииик! Маєш їсти тільки редьку і хрін".

Часто ті хлопчики, яким вже по п’ятдесят, все ще живуть за цим посланням. І у випаленій дитячій душі назбирується цього всього більше, ніж може витримати серце. Ще часто у чоловіків не витримує печінка. Хто більш витриваліший по цій справі, називає себе мачо, вважає всі ці рожеві шмарклі прерогативою жінок (слабких та нерозумних), і знаходять втіху у владі над своєю жіночністю і власне над самими жінками. Хоча і залишаються не менш сентиментальними, чутливими, потребуючими любові. Вони, себто ми, часто самі унеможливлюємо шанси хоч якось наповнитись цими дарами феміни. Але чи саме це означає бути мужчиною? Гадаю кожен з нас мусить знайти свою, окрему, відповідь.