Найбагатодітніша українська сім’я 44-річної Леонори та 47-річного Яноша Намені проживає неподалік Чернівців – у селі Остриця Герцаївського району.

Біля навстіж відчинених воріт хлопчик старанно замітає опале листя. Вітається, каже, що тато і мама вдома. На подвір’ї наводять лад дві дівчинки. Привітно усміхаються, теж вітаються. На горбику видніється альтанка з де­ре­в’яних колод і дивовижних сухих гілок, що нагадують казкових героїв. До неї ведуть сходи, викладені річковим камінням. На стелажах біля двоповерхового будинку та підвіконнях у вазонах рясно цвітуть примули. До нас біжить гарненький малюк, простягаючи рученята. Симпатична господиня розвішує на мотузках випрані дитячі речі. Побачивши нас, з усмішкою прямує назустріч. "Це наш найменшенький синочок, – жінка показує на малюка. – Йому рік і три місяці. Назвали його Яношем – як дідуся і тата. Тепер у нас в родині три Яноші".

"Скоро всі посходяться,
буде повна хата"

З будинку виходить господар, гостинно запрошує до хати. Вішалка у коридорі завішана дитячими курточками. Біля стіни вишикувалися рівними рядками десятки пар взуття різних розмірів. Нас зустрічає кілька дітей. Одна з дівчаток тримає на руках маленького хлопчика. "Це наш онук, йому рік, – каже пані Леонора. – Ще один спить у візочку, йому виповнився тільки місяць. Діаночка прийшла з ними в гості. Маємо вже шістьох внуків. Отож нас тепер 27, а з невістками та зятями – 31. Четверо старших дітей створило власні сім’ї. Троє дітей живе в селі, одна дочка – за кордоном".

Заходимо до великої зали, де багато вазонів, м’які меблі, старовинне фортепіано, картини, у плетеній з лози клітці скаче і співає папужка.
Хлопчики та дівчатка сідають на дивани і крісла. Маленький Янош самостійно вилазить на крісло біля тата, щось гомонить. Чоловік ласкаво гладить його по голівці, хитає на ногах, дає погратися своїм мобільним телефоном. Непосидючий хлопчик швидко зіскакує на підлогу, підбігає до племінника, обіймає його та цілує. Леонора не відводить люблячого погляду від сина та внука, щасливо усміхається. "Тішимося ними, – говорить глава сімейства. – Скоро всі посходяться, буде повна хата. Десятеро дітей ходить до школи, четверо – до садка. Троє старших синів вже працює. Двоє доньок навчається в училищах: одна буде швачкою, інша малює. Ось картини Лучіки стоять на фортепіано. Вранці всі розходяться. З дружиною вдома залишається тільки найменшенький Янош. Збираємося у вихідні або на свята. Свято – для нас лише недільний день, оскільки в Біблії у Новому Завіті немає заповідей тримати свята. Коли приходять гості, навіть не поміщаються всі за великим столом у їдальні, доводиться приставляти ще один. Але ми любимо, коли в хаті багато людей. Ми обоє з дружиною з багатодітних сімей. У нашій було 17 дітей, у Леонориній – 15. А як у нас проходять свята? Ну, досить шумно. Але навіть за святковим столом не вживаємо алкогольні напої. Бо можна веселитися і без цього".

"У кожного –
свої обов’язки"

– Граєте на фортепіано? – запитуємо в господаря.

– Коли маю час, граю. Любимо співати разом із дітьми угорські, румунські, українські духовні пісні. Дітей навчаю теорії музики та інколи гри на клавішних інструментах. Працюючи перекладачем, використовую англійську, угорську, українську, російську та румунську мови. Вдома розмовляємо здебільшого румунською. Телевізора у нас немає, бо там дуже багато недоброго показують. Комп’ютером та Інтернетом користуюся для роботи, перекладів, редагування та друкування книг, листування, але ніяк не для розваги. Діти можуть користуватися комп’ютером у разі потреби, лише під наглядом, для навчання, але не для ігор. Зате Інтернет для них недоступний – навіть дорослим нелегко залишатися незаплямованими під час користування ним. Старші діти мають мобільні телефони, бо часом треба поспілкуватися з ними.
Звертаємо увагу, що діти досить легко одягнуті. "Самі себе загартовують, бігають босі по хаті, – сміється мама. – Хворіють не дуже часто. Але від одного можуть інші набратися. Нещодавно двоє перехворіло вітрянкою".

"Не важко з такою кількістю дітей? – цікавимося в господині. – Напевно, дуже стомлюєтеся, не висипляєтеся". "Хіба може бути важко, коли щось робиш для своїх дітей? – дивується жінка. – Я вже звикла. І спати багато не люблю. Хоча не можна працювати більше 24 годин на добу (сміється, – авт.). Та й діти мені допомагають. У кожного є свої обов’язки. Хоча інколи вони більше хочуть гратися, ніж робити. Часом доводиться і змушувати їх до роботи, але це їм на користь. Звичайно, залишаємо час і для ігор – вони ж діти. Мойсей дуже любить природу, доглядає за папужкою. Клітку для нього зробив і альтанку на подвір’ї. Ходив по берегу річки Прут, шукав різні покручені гілки і каміння. Зараз він майструє меблі. Ще двоє синів працює на будівництві. За квітами доглядають дівчатка. Шалем закінчила кулінарне училище, то варить їсти і пече. Коли є час, ліпимо разом вареники і пельмені. Щоб попрати все, вмикаємо одночасно дві пральні автоматичні машинки, а третю ручну тримаємо про всяк випадок. Майстер із ремонту пральних машин уже добре нас знає, ми його постійні клієнти".

Заходить двоє дівчаток, вони вітаються, підіймаються сходами на другий поверх. "Це доньки повернулися від тітки, допомагали їй картоплю вантажити, – пояснює тато. – На другому поверсі є чотири спальні для старших дітей. Молодші сплять на першому поверсі – поруч із нашою спальнею. Поставили для них двоярусні ліжечка. У будинку є три ванни і три вбиральні".

"Ми не намагаємося встановити рекорд"

Пані Леонора виглядає у вікно, каже, що вже йдуть діти зі школи та садка.

До кімнати весело вбігають хлопчики та дівчатка. Одні кидаються до мами, інші – до тата. Ті обіймають їх і цілують. Першокласниця Дамаріс розповідає, що їй подобається ходити до школи, вона вміє писати і читати.

– Минулого разу, пане Яноше, ви казали, що хотіли би спорудити дітям будинки. Не виділили вам земельні ділянки під будівництво? – запитуємо.

– Дуже хотів би забезпечити своїх дітей житлом, але немає місця для будівництва, – сум звучить у голосі чоловіка. – Обіцяли в сільраді, навіть показували земельні ділянки. Потім сказали, щоби ми заплатили половину їхньої вартості – кілька тисяч доларів. Таких грошей у нас не було. Отож і землю не отримали. Та ми нічого і ні від кого не очікуємо. Хоча держава регулярно платить гроші на дітей. І це нам дуже допомагає. Тримаємо свиней і курей. Маємо півгектара городу. Картоплею повністю забезпечуємо себе на зиму, а інші овочі інколи доводиться купувати. Дружина з доньками роблять різні закрутки – компоти, салати, консервують помідори та огірки, квасять капусту. Підвал повний.

– Наша сім’я віруюча. Ходимо з дітьми до назарянської церкви в нашому селі, – розповідає пан Янош. – Намагаємося дотримуватися всіх заповідей Божих. Навчаємо своїх дітей любити Бога, правильно жити, досягати всього своєю працею. Не хочемо, щоб вони росли жорстокими, робили комусь зло. Розумні батьки не повинні дозволяти дітям робити все, що їм заманеться, мають бути якісь обмеження. Вчимо дітей бути дружними, триматися разом, допомагати одне одному. Деяких синів і доньок назвали біблійними іменами.

Просимо батьків та дітей сфотографуватися разом. Мама і тато сідають у крісла, беруть на руки найменших. Старші стають за ними, а хлопчики сідають на підлогу. Хоча на знімку не всі члени великої родини.

Проводжають нас усією сім’єю. Пригощають яблуками, махають руками. Маленький Янош навіть вибігає у шкарпетках на вулицю. Не хочеться покидати цю дружну сім’ю, де так багато тепла і любові. Господар йде з нами до воріт. "Ми народжуємо своїх дітей не для слави чи якихось національних рекордів. Нас навіть трохи ображає, коли таке пишуть, – запевняє. – Нехай рекорди встановлюють спортсмени. А діти – це дар Божий, і від них не можна відмовлятися. Якби це розуміли всі люди, сім’ї були би більшими та щасливішими". 
Надія БУДНА