Прізвище уродженця села Рукшин на Хотинщині Михайла Онуфрійчука викарбуване на стелі почесних американців у Нью-Йорку. Юнаком він емігрував до США у 1914 році. Тепер його діти зі своїми дітьми та онуками приїжджають на його батьківщину.

Із донькою Михайла Онуфрійчука Барбарою Тейлор ми зустрілися в Чернівцях на вулиці Ольги Кобилянської. "Я привезла цілу делегацію: доньку, онуків, племінника із сім’єю. Всього – 11 осіб, – приязно усміхається пані Барбара. – Хочемо навідатися на батьківщину нашого тата і дідуся Михайла, побачити буковинських родичів. Хоч я дуже часто приїжджаю на Буковину. Вперше навідалася сюди, коли ще був Союз. Потім приїжджала ще чотири рази. Щоразу беру із собою родичів".

"Батько сумував за селом"

– Мій батько Михайло багато розповідав мені про свою сім’ю, яка залишилася на Буковині, хату, в якій він мешкав, церкву, в якій його хрестили, – пригадує пані Барбара. – Казав, що в них була земля, яку забрали комуністи. Він завжди пам’ятав про своє село, дуже сумував за ним. Батько емігрував до США зі своїми односельчанами у 1914 році. Там він одружився з нашою мамою Анною, сім’я якої була із Чехословаччини. У них народилося шестеро дітей. Я – наймолодша. Батько мріяв, щоб ми всі здобули вищу освіту, бо сам мав лише кілька класів. Я закінчила Мічіганський університет, працювала в школі учителем. Маю двох дітей: сина й доньку, трьох онуків. Вони змалку знали про свою буковинську родину. Я постійно стежу за новинами в Україні, мене хвилює, що тут відбувається.

– Батько був гарним американським громадянином. Нашу багатодітну сім’ю дуже поважали в містечку, де ми проживали. І за це прізвище батька викарбували на стелі в Нью-Йорку, – запевняє донька. – Він працював у відомій компанії "Дженерал Моторз", де складав автомобілі. Потім придбав невеличкий вагончик, де продавав фрукти. Згодом відкрив фруктовий магазин.

– Чи дотримувалися у вашій сім’ї українських традицій? – цікавимося.

– На Великдень ми розмальовували писанки. А в неділю танцювали під українські пісні. Часто ліпили з мамою вареники з картоплею і сиром, які в Америці називають пирогами. Батько їх дуже любив.

– Мені дуже подобається ваше місто своїми архітектурою, історією та культурою, – каже донька Барбари Ені, яка працює психологом. – Але найбільше мені подобаються ваші люди. Вони гарні та привітні.

Американці одягнули до церкви вишиванки

– Мій дід і батько Барбари були рідними братами, – розповів чернівчанин Іван Гермаковський, який супроводжував своїх американських родичів. – Дядько Михайло виїхав до Америки ще в 1914 році. У 1972 році він приїхав додому після тривалої розлуки. Вся наша родина зустрічала його на вокзалі. Дядько запитав, чи ми приїхали фірою, щоб забрати його до села. Раптом, відсторонивши нас, до нього підійшли чоловіки у цивільному, посадили у "Волгу" і повезли до готелю "Інтурист" (нині – "Буковина"). Ми пішли туди, але нас не пустили. Сказали, що він відпочиває. Дядько вийшов до нас через дві години. Ми повезли його машиною в село. Він дуже здивувався, як воно змінилося: з’явилися магазини, заасфальтували дороги.

– У 1995 році я побував у своїх американських родичів, які проживають у штаті Мічіган, – пригадує Іван Васильович. – Дядька тоді вже не було, але його там дуже шанують. Мені показували вирізки з газет, де писали про дядька. Родина Онуфрійчуків в Америці вже розрослася до 120 осіб. Всі вони почергово приїжджали на Буковину, обов’язково навідувалися у село. Цього разу ми теж возили Барбару із сім’єю до Рукшина. Подарували їм вишиті сорочки, в яких вони пішли до церкви, де хрестився дядько Михайло.

Одна з наших родичок працює в американській рекламній компанії. Вона розробила логотип родини Онуфрійчуків, який має поєднати американських та буковинських родичів. Усім нам подарували футболки з написом англійською мовою "Україна – Америка – Родина". Барбара збирає матеріали і старі фото для родового дерева. А ще вона хоче написати книгу про нашу родину. Каже, що про це мріяв її батько. 
Надія БУДНА