Про свою військову службу в Африці чернівчанин Ігор Лакуста, який родом із Новоселиччини, пригадує часто. Через Інтернет спілкується з армійськими друзями, один із яких проживає у Чечні. Пригадати є що, адже служити в Африці було нелегко.

"Навіть мило носили на голові"

– В армію мене призвали у листопаді 1988 року. Потрапив в авіацію, півроку був у навчальному центрі біля Одеси, – розповідає Ігор Миколайович. – Потім укомплектували групу з 20 осіб: восьмеро прапорщиків й офіцерів, інші – рядові і сержанти, – й повідомили, що летимо в Африку з відповідальним завданням. Не знали, в яку країну. Дозаправилися в Тріполі, а далі опинилися в столиці Гвінеї Конакрі. Був період дощів. Здивувалися, коли побачили напівоголених тамтешніх жінок, які все носять на голові, навіть мило. Їхали ми туди у цивільних костюмах-трійках й білих сітчастих капелюхах. Африканцям нас представляли як спортсменів.

– І що радянські "спортсмени" робили в Гвінеї?

– Це невелика країна з 10-мільйонним населенням, яка межує з такими країнами, як Сенегал, Малі, Сьєрра-Леоне, Кот-д’Івуар та Гвінея-Бісау. Західний її бік омиває Атлантичний океан. Більша частина країни – невисокі гори та плато. Тут найбільше у світі бокситів – червоного каменю, з якого виготовляють скло. Міське населення бідувало, бо не було роботи. Всюди антисанітарія, громадських туалетів немає через відсутність каналізації. Майже всі машини – радянського виробництва, хоч були й французькі, адже Гвінея – колишня колонія Франції. Причому старі, гальма рідко в якої справні. Щоб зупинитися, водії возили із собою пасажира, який на ходу вистрибував з автомобіля, щоб підкласти під колесо камінь.

Мешкали ми у віллі, яка належала радянському посольству, яке було найчисленнішим. Обслуговували транспортні літаки, які перевозили різні вантажі всією Африкою. Як ми здогадувалися, Союз торгував тоді тут зброєю.

Об’єкти охороняли із заіржавілими автоматами

Із Прибалтики сюди привозили танкерами харчі. Склади з пальним та запчастинами довелося огороджувати дротяною огорожею, ми її називали "радянською демократією". Мусили берегтися від тамтешніх злодіїв, хоч зброю нам не видавали. А охорону об’єктів здійснювали гвінейські військові, які носили заіржавілі автомати Калашникова. У святкові дні доводилося охороняти наше посольство. Спілкувалися з місцевими французькою мовою, якою трохи володів. Воду треба було пити тільки кип’ячену й бажано до сходу сонця, бо пізніше дуже хотілося пити, адже температура повітря сягала 40 градусів. А ще нам видавали якісь таблетки, які ми запивали молоком. Хтось із хлопців захворів на малярію. Раз на місяць видавали для профілактики по 50 грамів спирту. Ми могли, щоб офіцери не знали, купити у магазині у "руському куті" й горілку з СРСР.

Якось до нас прибилася мавпа. Вона хапала за коліно чи руку й не відпускала, доки не давали їй спиртне. Звісно, цього її навчили радянські військовослужбовці. Африканці називали нас "ріс", запрошували в гості. Якось нас пригостили пловом із мавпячим м’ясом. Довелося нам побувати на острові на березі океану, який описаний у відомій книзі "Острів скарбів" Роберта Стівенсона.

– Чи отримували зарплатню?

– Щомісяця отримували по 15 тисяч франків, що дорівнювало 45 карбованцям. Пачка цигарок коштувала від 1 до 5 тисяч франків, а японський магнітофон коштував 75 тисяч франків. Намагалися не виходити за межі об’єкта, бо це було небезпечно. Якось викрали одного з наших військовослужбовців й тривалий час утримували в зіндані – виритій глибокій ямі, накритій металевою решіткою. Був у нас і лікар родом із Чернівців, який займався голкотерапією. З України зі мною тут служило четверо хлопців. У гості до нас приїжджали військові моряки, які охороняли наші рибальські кораблі у нейтральних водах.

До призову в армію Ігор Миколайович вступав у військове училище, але після служби в Африці таке бажання відпало. Хоча все одно носить погони – нині він майор міліції.
Василь Гринюк