П’ятого серпня виповниться 100 років від дня народження видатного науковця, завідувача кафедри нормальної фізіології (1954-1980) медінституту, професора Якова Кіршенблата.

Саме йому належить відкриття "теорії запахів" (1957), за яке міг отримати Нобелівську премію. Але в СРСР потреби у відкритті, яке могло принести шалені прибутки в промисловості, не було. Єдине, за чим стежили, – щоб науковець не виїхав за кордон, куди його кликали для виступів. Тож лаври першовідкривачів отримали німці.

"Він по-справжньому був відданий науці", – пригадує його син, начмед міської лікарні №3 Володимир Кіршенблат.

Був на фронті,
пережив блокаду...

– Шлях до науки батька розпочався, коли 16-річним хлопцем він приїхав навчатися на біолога в Ленінград (нині – Санкт-Петербург). Його не прийняли, бо йому тоді ще не виповнилося 18 років. Тож він влаштувався вантажником у порт та ходив вільнослухачем на лекції. Здавалося б, син відомого лікаря (його батько закінчив Берлінський університет, бо в Росії існувала заборона на вищу освіту для євреїв. Коли повернувся, йшла війна на Кавказі, де і залишився) і вантажник... Такий він був: усього мав досягти сам.

У 20-річному віці закінчив вуз, працював на кафедрі, захистив дисертацію. Коли почалася війна, пішов на фронт, хоч і мав бронь. Був на Ленінградському фронті, пережив блокаду... Одночасно закінчив медінститут. Збереглися його блокадні щоденники, в яких писав про страшні речі: як люди помирали від голоду, їли собак і молоду кропиву, а поряд ті, хто мав доступ до продуктів, скуповували у них за безцінь золото, предмети мистецтва.
Коли батько повернувся із фронту, з’ясувалося, що на його місці на кафедрі працює його друг Артемій Іванов. І щоб того не звільняли заради нього, батько пішов в Інститут акушерства і гінекології, відкрив перший у СРСР кабінет ендокринології. Отримав навіть орден "Знак пошани". Усе було б добре, якби не "справа ленінградських лікарів" (сфабрикована радянськими спецслужбами справа, через яку репресували десятки відомих вчених-медиків та лікарів)…

Була ще одна "пляма" на біографії вченого. Його брат Михайло, який був головним лікарем залізничної лікарні в Тбілісі, відмовився підписати висновок про смерть від інфаркту першого секретаря ЦК Компартії Вірменії. Насправді ж того розстріляли за наказом Берії... Лікаря відправили в табір, у якому він загинув 1943 року.

– Але про це все дізналися аж 1955 року, коли тато отримав повідомлення про реабілітацію, – розповідає Володимир Якович. – Коли тата звільнили через "справу лікарів", він дев’ять місяців перебував без роботи і з валізою чекав, коли за ним прийдуть. Але за ним не прийшли. Коли Сталін помер, тата поновили на роботі. Але кабінет ендокринології вже ліквідували, а куди він не писав – до Москви, Києва, Ленінграда – всі відмовляли. І лише коли він подав кандидатуру на конкурс із заміщення посади завідувача кафедри нормальної фізіології Чернівецького медичного інституту, його взяли на роботу. Чернівці було дуже специфічним містом: медичний вуз збирав з усього Союзу хороших фахівців, які мали для того часу "підмочену" репутацію. Наприклад, професор Микола Туркевич, який 10 років відсидів на Колимі. Мабуть, були розумні люди в керівництві, які розуміли, що Туркевич був геніальним анатомом, а його підручник просто вкрав один професор, написавши на нього донос.

З усього світу запрошували читати лекції

У Чернівцях Яків Давидович займався нейроендокринною регуляцією – розділом, який у СРСР майже ніхто не вивчав. А головне – розробив 1957 року теорію телергонів (від грец. tele – далеко та ergon – дія), потім її назвали теорією запахів. Суть полягає у тому, що спеціальні залози тварин виділяють речовини, які інші здатні відчувати на відстані.

– Це нині співають пісні "це твої феромони" (термін феромони замість телергони ввели німецькі вчені-ентомологи Пітер Карлсон та Мартін Лушер 1959 року, запатентувавши відкриття). Але ж це відкриття зробив батько! Не знаю, яким чином йому вдалося, але надіслав статтю в англійський журнал Nature. Проте у нас всі промовчали. Хоча з усього світу писали, запрошували читати лекції. Досі всі пам’ятають і пишуть, що він зробив для наукового світу. Якби в СРСР трохи дивилися вперед, то це було б видатне відкриття. Можна було використовувати його, як це зробили США, Японія та інші. Збереглася чернетка листа, в якому батько писав про це Хрущову.

– За таке відкриття міг і Нобелівську премію мати. А його ж навіть за кордон не випустили жодного разу. Прикро, і не лише того, що це мій тато. Прикро, що жили (і живемо) в країні, яка не хоче і не бачить того, що роблять інші, не хоче тих грошей, які можна було легко заробити.

Батько ніколи не скаржився, усе тримав в собі. Він був по-справжньому одержимим наукою.
Він прокидався о 05.00 й одразу сідав писати. На восьму йшов на роботу: лекції, заняття. З німецькою пунктуальністю рівно о 15.00 приходив обідати. Потім лягав спати рівно на 30 хвилин. І – на кафедру, де був до 19.30. І це щодня, крім неділі. Все. Його не цікавили такі речі, як одяг, взуття, блага. Мав костюм, черевики – добре. Щоб взяти у когось щось (про гроші не йдеться) – ніколи. Його аспірантка після захисту дисертації під його керівництвом принесла портфель із монограмою: "Дорогому вчителю". Портфель коштував 22 рублі. Він її вигнав... Мама моя просила його принести апарат для вимірювання тиску, які тоді були в дефіциті, з кафедри, де їх було багато. Відмовився.

Яків Давидович знав кілька мов: німецьку, англійську, грузинську. Потім опанував українську. Дивився всі вистави в театрі, писав вірші.

У науці був бездоганно порядним.

– У нього, порівняно із сучасними професорами, які мають до 700 статей, їх було небагато – приблизно 100. Жодної – у співавторстві. Коли хтось приходив і казав, що "ось хочу вас вперед у статті", він казав: "Це ваше. Мене не треба".

Володимир Якович показує книжкову шафу, в якій акуратними рядами розташовані книги його батька. Поряд – вчених зі світовим ім’ям із дарчими написами. Також – книги двоюрідного дядька Євгенія Примакова (відомого радянського та російського дипломата, свого часу навіть прем’єр-міністра Росії), про родинний зв’язок з яким у Чернівцях вже встигли вигадати не одну небилицю.

– Євгеній Максимович Примаков – двоюрідний брат тата (його мама і моя бабця – рідні сестри), – пояснює. – Я буваю у нього, ми часто розмовляємо через скайп. Минулого року моїй молодшій доньці робили операцію на очі у Москві – він усе сплатив.

"Я не був професорським синком, білоручкою"

– Жодного разу батько не скористався зв’язками. Коли мене призвали до Радянської армії, я пішов служити, потрапив в Єреван. Коли повернувся і став розповідати, він обірвав мене: "Ти обмовляєш нашу країну". Був справжнім комуністом. У нього завжди були ідеали.

Тато був такою людиною, що коли я приходив і казав, що хочу радіоприймач ВЕФ та магнітофон, він відповідав: "Зароби – купиш". Гроші я заробив зі студентським загоном у Криму. Я не був професорським синком, білоручкою. За студентські роки канікул не мав – працював. Вдячний татові, що пройшов таку школу життя.

Від дня смерті батька пройшло 32 роки, і я розумію, що хочу поговорити з ним. Не вистачає мені його, не вистачає...
Юлія Боднарюк

Застосування знань про феромони

Феромони – біологічно активні речовини, продукти зовнішньої секреції, які виділяють тварини. Вони є засобами сигналізації між особинами певної популяції (сім’ї). Розрізняють статеві феромони, феромони
страху тощо.

У сільському господарстві у поєднанні з пастками різних типів, феромони, які притягують комах, дозволяють знищувати значну кількість шкідників. Також розпилення феромонів дозволяє обманути самців шкідників, знижуючи цим популяцію: захоплені сильнішим синтетичним запахом, ті не можуть знайти самку для спарювання.

Сучасна парфумерна промисловість виготовляє товари, які позиціонують як "із вмістом феромонів". Виробники кажуть, що їхнє використання збільшує привабливість у протилежної статі на підсвідомому рівні.

Вчені розглядають у перспективі застосування феромонів у ендокринології, психіатрії, психології, сексології.

ДОСЬЄ
Яків Кіршенблат
Народився 1912 року в місті Тифліс – нині Тбілісі (Грузія). 1932 року закінчив біологічний факультет Ленінградського університету, 1948 року –
1-й Ленінградський медичний інститут.
1946-1954 років – працював старшим науковим співробітником Інституту акушерства і гінекології АМН СРСР.
1938 року захистив кандидатську дисертацію,
1952-го – докторську.
З 1954 року – професор, 1954-1980 років – завкафедри нормальної фізіології Чернівецького медінституту.
Автор 93 наукових праць, підручників.
Нагороджений орденом "Знак Пошани", шістьома медалями.
Помер 20 жовтня 1980 року в Чернівцях.