Довгожителя Дмитра Томнюка знають на Старій Жучці, що в Садгорі, як надзвичайно роботящу людину. Він збудував стільки будинків, що могла би бути ціла вулиця. І в свої 89 років чоловік проводить весь день у майстерні, на бусі їздить за дошками на Путильщину.

– Якби я сидів вдома і нічого не робив, то вже давно помер би, – каже Дмитро Дмитрович. – Робота тримає мене на цьому світі. Молоді люди, яких тримав до хреста, вже повмирали. А я ще живу. Мені вже пішов 90-й рік. Дружини не стало п’ять років тому. Живу один. Маю сина, дві внучки, чотири правнуки, які мешкають недалеко. Вони кличуть мене до себе. Та я не йду. Бо не хочу їм заважати і сидіти просто так перед телевізором. Багато людей кажуть мені, навіщо я в такі літа ще працюю, мотаюся всюди. Маю дуже малу пенсію. Та якось прожив би. Діти не дали би померти. Але сидіти просто так – не можу. Людина без роботи поступово застигає. А я прокидаюся рано, поїм – і одразу ж йду до майстерні. Напрацююся за день, то вночі добре сплю, і нічого в мене не болить. Ніколи не відпочивав. Обіцяли цього року дати путівку до санаторію. Може, поїду.

Збудував хатів на цілу вулицю

Майстер хвалиться своїми виробами. Показує драбини, розкладні столи та стільці, держаки для лопат, топорища… "Столярством займаюся ще з дитинства, – пригадує. – Відчуваю дерево, як людину. Лише подивлюся на дошку і вже знаю, що можна з неї робити. Ось цю хату, в якій живу, збудував своїми руками. Вона постаріла, як і я. Син каже, що треба ремонт зробити. А мені і так добре. У цій хаті живу з 1952 року. Сам родом із Вижниччини. Комуністи засудили мене до розстрілу. Бо я боровся за те, щоби ми нині мали Українську державу. Я був в ОУН-УПА з 1944 року. У 1952 у нас залишилося на Буковині лише п’ятеро. Зрадник один призначив нам зустріч. Тих чотирьох, що прийшли, піймали і розстріляли. А я переховувався у родичів. Почали шукати. Затримали мою дружину і повезли до Чернівців. Я пішов здаватися. За це мене помилували. Але не дозволили проживати в рідному селі. То ми з дружиною купили стару халупчину під соломою на Старій Жучці. Спочатку мене сприймали тут як чужака. Але я був чоловік робітний. На цьому клаптику землі худобу і птицю різну тримав, продавав. Через рік купив у Карпатах велику нову стайню. Розібрав її, перевіз і зробив з дощок оцю хату. Люди дивувалися, хвалили. Почали просити і їм щось зробити. Багатьом я будував хати. Ціла вулиця була би. Столярку всю сам робив – вікна, двері. Ще й працював ночами у котельні".

"40 років живу з однією ниркою"

Чоловік показує майстерню, хату, літню кухню. "Готую мало – розповідає про своє життя. – Щось купую на базарі. А варене то син принесе, то внучка. І сусіди, яким сапу зроблю або держак до лопати, приносять різні гарячі страви, а також молоко, сир, сметану. Так і живу. Зуби собі недавно зробив. У рідні весілля було. Син сказав, що без зубів негарно буду виглядати. То я послухався. Лікарка питала мене, чим хворію. А я їй кажу, що нічим. Вона аж усміхнулася від подиву".

"Ви справді ніколи нічим не хворіли і не зверталися до лікарів?" – цікавлюся.

"Вай, жінко добра, я 40 років живу з однією ниркою! – вигукує Дмитро Дмитрович. – Тоді я дуже сильно захворів, переніс тяжку операцію. Видалили мені одну нирку. Півроку лежав у лікарні, рік – у санаторії. Додому повернувся на костилях. Але Бог допоміг мені стати на ноги. Відтоді ніколи не ходив до лікарів. І пігулок не вживав. Горілкою не захоплювався. Можу випити 50 грамів коньяку, коли йду із сином або внуками до ресторану. А так ніколи не п’ю. Але палю слабенькі цигарки – для заспокоєння. Діти мене сварять, а я не можу кинути".

На подвір’ї Дмитра Дмитровича стоїть мікроавтобус. "Я сам на ньому скрізь їжджу, – усміхається чоловік. – Нароблю різних речей і везу продавати на Калинку. Маю своє постійне місце. Щоби зробити гарну річ, треба матеріал добрий мати. За дошками їжджу аж на Путильщину. Якось мене затримали за перевищення швидкості. Інспектор кричить на мене. А я кажу, що поспішав за грибами, боявся, щоби всі не зібрали. То він мене відпустив. А я справді люблю збирати гриби. Влітку їду на кілька днів у Карпати, ночую в бусі. Знаю місця, де є суниці, малина, афени (чорниці – авт.)."

"70 процентів віку людини залежить від того, як вона живе, – каже, проводжаючи нас до воріт, Дмитро Дмитрович. – Якщо маєш руки і голову, то завжди знайдеш, що робити".
Надія БУДНА