Спочатку їй пропонували допомогти влаштуватися на роботу, лагідно розмовляли. Проте вона сказала: "Мене батьки не навчили такого ремесла, щоб я у вас працювала сексоткою". Після цього її довго та нещадно били, потім засудили на 20 років заслання і відправили до Сибіру.

Мешканці Вижниці Домніці Гришин-Грищук у травні виповнилося 93 роки. Жінка гарно виглядає і добре пам’ятає все, що довелося пережити. Вона пам’ятає і початок, і закінчення війни, і перебування у сталінських таборах.

"Був вродливий, а тепер шкіра та кості"

Свої спогади жінка виклала у книзі "З далеких тернистих доріг". Зараз родина Гришиних-Грищуків шукає видавця, який би погодився її видати.

Кореспондент molbuk.ua побувала в гостях у пані Домніки. Навмання витягую один із аркушів і читаю:

"...Я тоді знаходилася у таборі "Трьохріччя". Якось дивлюся – шкандибає якийсь доходяга у напрямку лікарні і вимовляє моє ім’я. Я подумала, хто ж тут може мене знати? Повертаю голову і, Боже святий, кого я бачу! Це ж Василь Лакуста з Лужан. Колись ми зустрічалися, він був закоханий. Приходив у наш дім стрункий, вродливий, а тепер – шкіра та кості. Василь був членом УПА, псевдо Хвиля. Під час облави спійманий кагебістами зі зброєю в руках. Арештували, піддавали жорстоким тортурам і засудили до 20 років..."

Виймаю інший аркуш:

"Із цих нещасних сформували дві колони – чоловічу і жіночу. Скільки ми рухалися тайгою без відпочинку – не пригадую. Дорогою тих, хто не зміг іти, добивали, витягували з колони за ноги і волокли в кущі. Ми, дівчата та жінки, трималися за одежу одна одної, бо хто впаде – вже не встане. Цілий день були без води та їди. Трапився будинок, покинутий, без вікон і дверей. Нас запровадили туди. Холодно, мороз. Тут і переночували..."

Пані Домніка була з патріотичної родини. Її дідусь заснував у селі Ревне на Кіцманщині, звідки вона родом, першу на Буковині "Січ". Мати співала у хорі "Січі". Тож коли юній Домніці запропонували стати зв’язковою УПА, вона не вагалася. В обов’язки Квітки (псевдо Домніки) входило збирати та розповсюджувати таємну інформацію, передавати ліки, їжу. Дівчина влаштувалася до Чернівців на фабрику ткалею і потайки поширювала листівки.

-Ці листівки я роздавала, де лише можна було, – згадує Домніка Ананіївна. – Така була відважна, що нічого не боялася. Хоча багато хто попадався. Так я підпільно пропрацювала чотири роки. Та на мене донесли. На одного з моїх односельчан-упівців влаштували засідку, коли він прийшов додому. Йому запропонували співпрацю, і він, погодившись, багато шкоди наробив. Той чоловік видав майже півтисячі людей, у тому числі й мене.

"Хотіла України? Получиш"

- Після цього мене почали викликати до Чернівців на допити, – провадить жінка. – Все вимагали зізнань. Та я сказала, що нічого не знаю. Били безбожно, їсти не давали. То ногами копають, то кулаком по носі вдарять, аж кров обливає. Щоби не було чутно криків катованих людей, у дворі приміщення КДБ вмикали циркулярку. Тих, хто після знущань не міг іти, затягували до камери за ноги. Мене закрили у кімнаті зі забитими дошками вікнами. Я спала на ящику, в якому зберігався ячмінь для коней. Вночі до того ящика, чуючи зерно, бігли величезні пацюки. Отак мене тримали місяць, а потім серед ночі відпустили. Я ледве допленталася додому, увесь тиждень пролежала. А пізніше заарештували. Пам’ятаю, сниться мені сон, що я десь біля церкви, йде солдат і стріляє в мене. Стрільнув у праву руку, і я впала. Скрикнула, розплющила очі, а мені ліхтарик світить в очі. То по мене прийшли. "Вставай, сяка-така", – сказали мені. Я встала, а довкола хати повно солдатів з автоматами.

Потім був суд. Заходжу до зали суду, дивлюся – сидять якісь дві жіночки. Придивляюся, а то моя тітка і ще одна жінка, яка лише шість тижнів як народила... Поряд якийсь дідок. Ще раз глянула, а то мій тато. Допитувалися: "Ти хотіла України?" – "Так, хотіла", – відповідаю. – "Получиш". До тата: "А ти, старік, хотів?" – "Хотів". Нас судили. Мені дали 20 років, татові – десять – за те, що був за кордоном, а, значить, буржуазний націоналіст. Ще десять місяців ми сиділи в тюрмі у Чернівцях, а навесні почалися етапи до Сибіру... Їхали понад місяць. Ту поїздку жінка й досі згадує з жахом.

"То були страшні вагони, ними возили свиней, вугілля. Скрізь бруд. Ми лежали на полицях – нарах. Щодня приходили конвої, перевіряли, чи всі є, били по плечах. Один раз на день відчиняли двері вагона і давали якоїсь баланди, солоної тюльки і шматок хліба. Пити після тюльки хотілося страшенно, а воду давали один-два рази на тиждень. Люди язиками лизали залізні болти. Потребу справляли там, де й спали. У підлозі була вирубана дірка. Ото й уся вбиральня. Доки доїхали до Кузбасу, дорогою померло 300 в’язнів. Усі старші люди загинули. Їх викидали з потяга. У нашому вагоні дві жіночки померли. Благали: "Дай води, хоч крапельку води!" Але води не було. Так вони й померли. Прийшла перевірка, двері відчинили, їх за ноги витягнули та й усе...", – згадує Домніка Ананіївна.

"Із нами були не лише політичні в’язні, а й злодії. То дають ту нещасну баланду, а ці скачуть із нар і забирають її. Наїдаються і кажуть нам: "Беріть та поділіться по справедливості". А там уже нічого ділити. Були у нашому вагоні дві козачки з Кубані. Відважні жінки. Вони вирішили провчити тих злодіїв. От дали їжу, то весь вагон почав битися, і мені кілька стусанів дісталося. А баланда розлилася по всій підлозі. Так увесь день ми більше нічого й не їли. Зате перемогли, і більше в нас їжу не відбирали", – каже жінка.

Замерзлих викидали у сніг

Через 35 днів людей привезли до Сибіру. Місцевий кримінал (вурки, як називає їх пані Домніка) кинувся грабувати у новеньких привезене. Та хлопці-українці дівчат захистили.

-Наступного дня завели на нас формуляри, усіх оглянули лікарі, – продовжує розповідь жінка. – І всім дали категорії. Я потрапила до третьої, тобто на роботи із сільського господарства. Тих, у кого була друга категорія, відразу відправили на лісоповал. А ми вирушили до тайги. Нас було 300 дівчат. Нам дали по шматку хліба і оселедцеві, і ми пішли пішки в тайгу. Дороги там не було, лише стежки. Конвоїри на конях везли харчі. Доки добралися до місцевого колгоспу, вже настало літо. Косили овес, потім в’язали у снопи. Жили у хатинках без вікон та дверей. На подвір’ї була викопана яма, довкола два стовпи і на них висів котел – оце й уся кухня. Комарі заїдали до крові. Дівчата всі позапухали. Пробули там аж до зими. Потім нас перевели до іншого табору...

На яких лише роботах не була Домніка Ананіївна за роки ув’язнення! І ями копала, і сіно косила, і корівники ремонтувала. Чи не найкращі її спогади – про роботу медсестрою.

-Мені пощастило, що я у таборі здобула професію медсестри, – каже жінка. – Якось нас взимку перевозили з одного табору в інший. Було дуже холодно, багато хто дорогою замерз, таких поскидали у сніг. Я мала покривало з дому, накинула на себе і так врятувалася. Та все одно отримала запалення легенів. Потрапила до стаціонару. Там були кремлівські лікарі, яких туди Сталін відправив. Мені трапилася лікарка з Ленінграда на ім’я Ядвіга, мабуть, полька. Всю її родину також арештували. Вона мене вилікувала. А потім каже: "донько, якщо ти виконаєш моє прохання, я тебе вирву з цього пекла". Я погодилася. Вона попросила мене передати листа її синові – військовому льотчику, який перебував у санмістечку поблизу Маріїнська. Це було дуже ризиковано, за таке можна було отримати ще один термін. Та я погодилася. Зашила листа до подушки, бо всі речі постійно перевіряли. Усе розвідавши, переховала листа за пазуху і поїхала до містечка. Увійшла до кімнати, де був син Ядвіги. Сказала пароль, витягла листа і кажу: "це вам мама передала". Він такі очі на мене витріщив, заховав листа, побажав усього найкращого. Я перехрестилася і пішла. За цю послугу лікарка мені написала такий діагноз, що мене відправили до того санмістечка. А там не вистачало медпрацівників. Одного разу нас вишикували і запитають – "латинь знаєш?" Кажу – знаю. Так нас відібрали два десятки. Відкрили курси медсестер. На ці курси навіть потрапив священик зі Львова. Багато лікарів були з каторжної зони. Вони нам усе викладали – і фармакологію, і хірургію, і інфекційні хвороби. Так увесь рік нас навчали. Тож мене вже на важку роботу не брали. Я ходила біля хворих.

У таборі познайомилася з майбутнім чоловіком

Два роки пропрацювала, а потім розпочався режим і нас почали переводити до спецтаборів. Політичних в’язнів відділили від рецидивістів. Ми працювали на важких роботах, лісоповалі. Листа можна було написати раз на рік, зоною ходити під наглядом, вночі сидіти під замком. Ходили лише на роботу й з роботи. Постійно робили обшуки наших речей. Не можна було тримати ні голки, жодних гострих предметів. Навіть за шматок олівця могли до карцеру відправити. Люди дуже хворіли на дизентерію, цингу. Часто був мор.

Та було й приємне. Саме на засланні пані Домніка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Гришиним-Грищуком, який згодом став на Буковині відомим письменником, перекладачем. Це трапилося тоді, коли жінка вже відбула роки ув’язнення, а ще п’ять років мала жити у Сибірі на поселенні.

-Кажуть мені – на вихід. Виходжу і бачу компанію вурків, а посеред них стоїть такий симпатичний чоловік, – усміхається пані Домніка. – Мене ведуть просто до них, тулять до них. А він каже – от іде моя землячка. А я така сердита, відповідаю "ніяка я вам не землячка". Він мене щипає, а я його б’ю по руках. Запитає – звідки ти взялася, така красуня? З Карпат, кажу. Іван на це: "Я там ще не був, але постараюся". Він родом із Хмельниччини. Справді, там, у тайзі, ми одне для одного були земляками... Потім нас сфотографували на документи, і я пішла на зону за речами. Приходжу, а моїх речей немає. Я розплакалася, подумала, що їх уже вурки вкрали. Заходжу до автобуса, а Іван сидить всередині і каже: "не хвилюйся, землячко, твої речі вже тут".

Пізніше Домніка та Іван побралися. Домніці залишався ще рік перебування у Сибіру, Іван уже був вільним. Він поїхав звідти, але наказав дружині: "Щоби ти мене чекала, я через рік повернуся. А як когось тут собі знайдеш, я йому голову зніму". Вона чекала, хоча й не вірила, що він захоче повернутися до Сибіру. Але Іван через рік приїхав за нею, як і обіцяв.
– Я повернулася додому 26 травня 1956 року, – промовляє пані Домніка і додає. – Відтоді минув 61 рік, а я й досі пам’ятаю, наче те все трапилося вчора...

До речі
У травні Домніці Гришин-Грищук призначили державну іменну стипендію як громадянці України, яка зазнала переслідувань за правозахисну діяльність. Загалом на Буковині таких стипендіатів п’ятеро.

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram